Итальянская литература XVII в.

У культурному оточенні сицилійського двору Священного Римського Імператора Фрідріха ІІ Гогенштауфена, який правив сицилійським королівством з 1208 до 1250 р. , лірику писали очищеною версією місцевого діалекту. Поезію вважали прикрасою двору й втечею від життєвих проблем. Найголовнішим із цих поетів був нотаріус Якопо да Лентіні, який вважається винахідником різновиду сонета. На жаль, уся поезія сицилійської школи збереглася тільки в пізніших тосканських копіях, які мають більшу подібність до сучасної італійської мови ніж це було насправді.

Новий стиль

Поки Гуйттоне і його послідовники все ще писали, у любовній поезії з'явився новий напрямок, який відзначався турботою про точні і щирі вислови і новим, серйознішим ставленням до кохання. Загальноприйнятим стало називати цю школу Dolce Stil Nuovo або novo («солодкий новий стиль»), вираз, використаний Данте Аліґ'єрі в «Божественній комедії» (Чистилище, Пісня XXIV, рядок 27), де він підкреслив делікатність вислову, підходящого для предмету кохання. Головними поетами цієї школи були Гвідо Ґуйніцелі з Болоньї, Гвідо Кавальканті, Данте, разом із менш відомими поетами Лапо Джанні, Джанні Альфані і Діно Фрескобальді. На цих поетів вплинули твори один одного. Гвідо Ґуйніцелі найбільш відомий за свою канцону або поему, яка називалася «Al cor gentil rempaira sempre amore» («Любов завжди знаходить притулок у доброму серці»), яка сформулювала питання проблематичного взаємовідношення між любов'ю до жінки і любов'ю до Бога. Його поезію високо оцінив Кавальканті, серйозний і надзвичайно талановитий лірик. Більшість із поем Кавальканті були трагічні і заперечували ушляхетнюючий ефект любові, запропонований Ґуйніцелі. Данте дуже захоплювався Кавальканті, якого він пізніше називав своїм «першим другом», але його власне поняття любові, що надихнуло його кохання до Беатріче, яка померла молодою (у 1290), мало значно більше спільного з поняттями Ґуйніцелі

Vita nuova Данте (1293; Нове Життя) — ретроспективна історія його любові в раніше складених поемах пов'язанні разом.

Релігійна література

У 13-м сторіччі в Італії мав місце релігійний рух із появою Домініканського і Францисканського орденів. Франциск Ассізький, містик і реформатор в Католичної Церкви, засновник Францисканського ордена, також писав поезію. Хоча він був освіченим, поезія Франциска була менш очищена від розмовної мови ніж творчість поетів при дворі Фрідріха ІІ. Згідно легенді, Франциск диктував церковний гімн Cantico del Sole на вісімнадцятому році свого покаяння, майже занурений в екстаз, але залишаються сумніви про достовірність цієї легенди. Це була перша велика віршована робота Північної Італії, написана формою вірша, яка відзначалася співзвучністю, поетичним методом, що був широко поширений у Північній Європі. Інші поеми, які раніше приписували Франциску зараз визнані, як недостатньо достовірні. Якопоне да Тоді був поетом, який представляв релігійні відчуття, які великий успіх в Умбрії. Якопоне був одержимий містицизмом Святого Франциска, але він був також і сатириком, який висміював корупцію і лицемірство Церкви. Коли дружина Якопоне померла, горе її раптової смерті примусило його продавати все, чим він володів, а гроші роздати бідним. Якопоне покрив себе ганчірками, вступив до Третього ордену Святого Франциска. По дорозі туди його супроводжував натовп людей, які висміювали його й кричали Якопоне, Якопоне. Він продовжував марення протягом років, піддавши себе найжорстокішим стражданням, і даючи волю релігійному сп'янінню у своїх поемах. Якопоне був містиком, який через свою відлюдницьку келію

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11

Похожие работы

Рефераты

Курсовые

Дипломные