И.Я. Франко как ученый и писатель. Его роль в формировании национально-культурного сознания народа

Ці твори Франка просякнуті великою любов'ю до дітей. Ця любов допомогла йому написати цілий ряд цікавих казок про життя звірів: «Коли ще звірі говорили» і поему-казку «Лис Микита» та інші. Поема «Лис Микита», проте, переросла своє первісне призначення – казки для дітей молодшого шкільного віку, набувши гостро викривального спрямування. Поет надав їй політичного звучання, направивши вістря своєї сатири проти тодішніх суспільних порядків, відносин, нравів. Фігури дійових осіб – звірів – представляють певні соціальні верстви або певні соціальні характери. Поема сповнена життєстверджуючим оптимізмом, легким гумором, мова її жива, образна, пересипана філософськими і народно-розмовними афоризмами [13; с. 136].

В тематично споріднених сатиричних поемах, віршах, оповіданнях, нарисах («Ботокуди», «Дума про Наума Безумовича», «Дума про Меледикта Плосколоба», «Доктор Бессервіссер», «Казка про добробут». «Опозиція» та ін. ) висміювались українські австрофіли-демагоги, їх фальшивий і лицемірний патріотизм, їх байдужість до громадських справ, прикрита масою порожніх слів та зайвою метушнею; національна обмеженість та політичне угодовство лідерів москвофільської та народовської партій; бюрократизм і кар'єризм чиновників. У прекрасному сатиричному оповіданні «Як то згода дім будувала» письменник іронізує з провокаційної балаканини націоналістів про «міжкласову згоду» і їх схиляння перед фіктивними «національними святощами», а в поемі «Ботокуди» – з їх заяв про відвічність і незмінність соціальної диференціації суспільства і тих порядків, при яких «на долині бидло сіре…», а над «ним війти, жандарми», які «своїм трудом лад піддержують суспільний, шлях рівняють ботокудам» [2; с. 14].

Різноманітні щодо форми, багаті художніми засобами сатиричні твори Івана Франка, в яких відчувається ідейна спорідненість з сатирою Салтикова-Щедріна та Гейне, були художнім вираженням його революційно-демократичних переконань.

В художній спадщині Франка поряд з поетичними й прозовими, не поступаючись останнім ні в ідейному, ні в художньо-естетичному відношенні, стоять драматичні твори.

Драматургічний талант письменника, що слабими іскорками заблищав ще в юнацькі роки драматичними спробами «Три князі на один престол», «Славой і Хрудощь» і дав себе сильно відчути в прозових та поетичних творах, в «Зів'ялому листі», в поемі «Панські жарти», з великою силою художнього узагальнення проявився в соціально-побутових п'єсах 90-х рр. Перлиною серед них слід вважати драму «Украдене щастя», яка, як відомо, твердо ввійшла в репертуар радянських театрів і завоювала визнання радянського глядача.

Побутова тема – зламання жінкою церковної присяги-в п'єсі Франка має глибоко соціальну основу.

Драмою «Украдене щастя» Франко зробив виклик тим соціально-етичним устоям дрібнобуржуазного суспільства, які руйнують щастя людини [18; с. 154].

Отож, художня, наукова і публіцистична спадщина Івана Франка ввійшла у всесвітню скарбницю культури і літератури, збагатила культуру безсмертними творіннями. Франко перший в українській літературі реалістично зобразив життя робітничого класу і його боротьбу проти гнобителів, показав нового героя – людину праці, яка стала головним персонажем його поетичних, прозових і драматичних творів.

Франко художньо відтворив процес первісного капіталістичного нагромадження, зародження революційної свідомості робітничого класу і перші організовані виступи робітників нафтових промислів у Галичині, показав сильні і слабкі сторони робітничого руху в Галичині.

Іван Якович Франко увійшов в історію української і світової літератури як геніальний письменник і визначний діяч визвольного руху. Своєю творчістю і багатогранною літературною і громадською діяльністю він створив цілу епоху в історії української культури і літератури.  


1. 2

Іван Франко – видатний публіцист

Публіцистична діяльність Івана Франка – явище незвичайне в історії української журналістики. Та й не тільки української. Світова література навряд чи зможе назвати іншого діяча, який виявив би стільки універсалізму в цій галузі і справив такий могутній вплив на розвиток періодики. Він був організатором, керівником і провідним публіцистом газет та журналів у Галичині, першим істориком української преси, видатним істориком журналістики.

Близько половини творчої спадщини письменника становить саме публіцистика. Вона являє собою не допоміжну, а цілком самостійну, надзвичайно важливу галузь його літературної діяльності.

Увібравши кращі традиції української публіцистики, він збагатив її досвідом російської та західноєвропейської, утвердив науковий метод дослідження в публіцистиці, наповнив її новими ідеями і виступив талановитим новатором у галузі літературної форми. Його творчість, що повно і всебічно втілює в собі основні риси і закономірності даного роду літератури, може служити певним еталоном при виробленні цілісної концепції публіцистики, а теоретичні судження становлять досить чітку систему поглядів на проблеми публіцистичної теорії й майстерності.

Заслуги Івана Франка перед українською журналістикою величезні. Однак як публіцист він найменше відомий, а дослідження його публіцистичної спадщини не вийшло за межі початкової стадії.

Правда, публіцистичні твори Франка нерідко згадувалися або цитувалися в багатьох працях, але використовувались вони переважно для того, щоб з`ясувати світоглядні позиції письменника. Публіцистика ж як рід літератури і насамперед питання її форми і майстерності залишалися поза увагою дослідників [23; с. 176].

З виникненням революційно-демократичної преси в Галичині особливо гостро постало питання про те, яким повинен бути метод публіцистичного дослідження дійсності. Зовсім не випадково Франко ще у ранніх творах відзначав, що повноцінний публіцистичний твір містить містить у собі елементи наукового пізнання дійсності і завжди базується на «твердій правді научній». Пізніше це положення повторюється у різних варіантах мало не у кожній статті, поглиблюється і розширюється. Публіцист, на його думку, – це насамперед, соціолог, який досконало володіє всіма засобами наукового аналізу явищ життя, користується «науковим, натуралістичним методом».

Франко розглядав публіцистику як форму буття політики, як літературу глибокого соціального дослідження, в основі якого лежать конкретні факти, освітлені передовою суспільно-політичною теорією:

«Реальною політикою ми називаємо таку політику, котра, спираючись на докладних студіях минувшості і теперешності, може дати нам якнайясніші і найдальші сказівки взлядом нашого будучого поступування. Без далекоідучих і ясних провідних ідей нема нині ані писателя, ані тим менше доброго політика…» [5; с. 210].

Першим і головним критерієм оцінки публіцистичного таланту він вважав світоглядну позицію автора, справді наукове розуміння ним законів суспільного розвитку. Здійснюючи головну функцію публіциста – формувати суспільну думку, Франко в кожному виступі ставив основним своїм завданням виробити у читача правильне уявлення про суспільні процеси, дати їм наукове пояснення, визначити шляхи практичного розв`язання складних суспільних проблем. У багатьох статтях Франка повторюється думка про те, що факти повинні становити основу публіцистичного виступу. Ось кілька цитат, які підкреслюють важливість для публіциста мати фундамент з точних і незаперечних фактів: «Жадаєте від мене, дорогі браття, аналізу галицької інтелігенції на підставі тих фактів і тих документів публічних, котрі всім звісні і кожному доступні»; «Наведу деякі загальнознані факти»» «Для доповнення сеї групи фактів додам ще кілька»;»… факти без перекручування і натягання так угрупувати, щоб вивід сам складався у голові читателя»;»… опертий на детальнім вивченні і порівнянні фактів і явищ» [1; с. 428].

1 2 3 4 5 6 7 8

Похожие работы

Рефераты

Курсовые

Дипломные