Компетенция и полномочия Верховного Суда Украины

Згідно зі ст. 125 Конституції України найвищим судовим орга­ном у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд Украї­ни. Офіційне тлумачення терміна «найвищий судовий орган» було надано у рішенні Конституційного суду України від 11 березня 2009р. У цьому рішенні визначення в положенні п. 8 ч. З ст. 129 Конституції України як однієї з основних засад судочинства «за­безпечення. . . касаційного оскарження рішення суду» означає лише одноразове касаційне оскарження та перегляд рішення суду; законом можуть бути передбачені й інші форми оскарження та пе­регляду рішень судів загальної юрисдикції. У зв’язку із цим:

  • вищі судові органи спеціалізованих судів здійснюють на під­ставах і в межах, установлених законами про судочинство, повноваження суду касаційної інстанції стосовно рішень відповідних спеціалізованих судів;
  • конституційний статус Верховного Суду України не перед­бачає наділення його законодавцем повноваженнями суду касаційної інстанції щодо рішень вищих спеціалізованих судів, які реалізують повноваження касаційної інстанції.

Це рішення Конституційного Суду України по суті зумовило су­часний процесуальний статус Верховного Суду України, закріпле­ний у Законі України «Про судоустрій і статус суддів».

Верховний Суд України здійснює правосуддя, забезпечуючи од­накове застосування законодавства всіма судами загальної юрис­дикції. Обґрунтованою здається думка В. М. Лєбєдєва про те, що в силу необхідності реалізації права громадян на перегляд справи вищим судом судова система має включати систему судів, які роз­глядають справи по першій інстанції (по суті), і систему вищих су­дів, які розглядають справи в апеляційному і касаційному поряд­ку або в касаційному і наглядовому порядку[1]. Варто згадати, що до цієї ідеї зверталися ще дореволюційні правознавці. Так, зокрема, М. В. Духовський писав, що обмежити розгляд справ однією ін­станцією не завжди можливо тому, що це позбавило б підсудного або обвинувача гарантії для виправлення помилок першого суду, що досягається лише створенням кількох інстанцій з метою пере­вірки однією з них рішення іншої[2].

Перегляд судових рішень Вищого господарського суду України Верховним Судом України як процесуальний інститут з’явився в Господарському процесуальному кодексі України внаслідок змін і доповнень, уведених Законом України «Про внесення змін до Арбітражного процесуального кодексу України» від 21 червня

  • р. № 2539-ІІГ. Цей інститут у юридичному вжитку отримав назву «повторна касація», яку в подальшому було легалізовано у ст. ст. 13 та 47 Закону України «Про судоустрій України», що на­був чинності 1 червня 2002 р. Однак згодом термін «повторна ка­сація» із Закону було вилучено, натомість запроваджено термін «перегляд справи у зв’язку з винятковими обставинами». Отже, можна погодитися з думкою про те, що метою перегляду справи у зв’язку з винятковими обставинами є забезпечення однакового застосування законодавства всіма судами загальної юрисдикції[3]. Також існує думка про те, що по суті це не звичайна стадія госпо­дарського процесу, а виняткова, направлена на контроль, нагляд Верховного Суду України над Вищим господарським судом Украї­ни. Тому правильніше було б її іменувати не касаційним судочин­ством, а наглядовим
    Цим самим точніше б відбивалася суть відно­син Верховного Суду з Вищим господарський судом і виключалося б мимовільне нагромадження «касації» над «касацією»[4].

Новий Закон України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 лип­ня 2010р. обмежує повноваження Верховного Суду України, а саме переглядом справ із підстав неоднакового застосування судами (су­дом) касаційної інстанції однієї і тієї ж норми матеріального права в подібних правовідносинах у порядку, передбаченому процесуаль­ним законом, а також переглядом справ у разі встановлення між­народною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом. Причому, вирішення питання про допуск справи до перегляду у Верховному Суді віднесено до компетенції Вищого гос­подарського суду України.

На думку окремих юристів, таким чином ВСУ позбавляєть­ся процесуальних можливостей виконувати свою конституційну функцію перегляду рішень нижчих судів (у тому числі абсолют­ної більшості рішень вищих судів), коли компетенція Верховного Суду України як судового органу щодо розгляду справ визначаєть­ся не законом, а судовим органом нижчого рівня, щодо законності рішення якого подано заяву[5].

Натомість є всі підстави вважати такі заперечення необґрунто- ваними.

По-перше, Конституція не призначена для встановлення про­цесуального механізму реалізації повноважень Верховного Суду України. Як уже зазначалося, в рішенні Конституційного Суду України від 11 березня 2010 р. заперечена наявність у Верховного Суду повноважень щодо повторної касації. Тому відповідні повно­важення мають характеризуватися особливим порядком допуску та розгляду справ.

Конституція не встановлює порядок розгляду справ Верховним Судом України. Цей порядок визначено розділом ХІІ-2 ГПК Украї­ни шляхом установлення процедури подання скарг до ВСУ, допуску справи до розгляду в цьому суді, а також порядку ухвалення ним рі­шень у порядку господарського судочинства.

По-друге, процесуальні повноваження ВСУ не можна вважати такими, що обмежуються відповідними вищими спеціалізованими судами, чиї рішення є предметом оскарження. Адже вирішення питання про допуск справи до провадження у Верховному Суді здій­снюється колегією у складі п’яти суддів Вищого господарського суду України, яка формується без участі суддів, що прийняли рішення. А процедура допуску справи до провадження не має ознак «згоди» чи «незгоди» Вищого господарського суду України. Ця процедура здійснюється колегією суддів у процесуальній формі із додержанням загальних засад правосуддя, а тому передбачає об’єктивний та не- упереджений розгляд питання про наявність обставин неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права тощо.

По-третє, відповідно до Рішень Європейського суду з прав люди­ни, зокрема у справах Ryabykhv. Russiaі Volkovav. Russia, від 24 липня 2003 p. і 5 квітня 2005 р. суд одностайно дійшов висновку, що в результаті застосування процедури перегляду остаточних судових постанов має додержуватися принцип правової певності (стійкості рі­шень, що набрали законної сили), інакше буде ущемлене гарантоване заявникам § 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основополож­них свобод право на доступ до правосуддя. Повноваження вищестоя­щих судів із перегляду рішень нижчих інстанцій мають використо­вуватися для усунення судових помилок, зловживання правосуддям, а не заміняти повторний розгляд. Ті саме висновки зроблені Європей­ським судом з прав людини у справі «Пономарьов проти України».

Отже, перегляд справ Верховним Судом не може бути загального характеру. Інакше цей перегляд перетворюватиметься на повтор­ний касаційний перегляд, який не лише не передбачений Конститу­цією України, а й є шкідливим по суті, адже затягуватиме розгляд справ, дозволятиме нескінченне ходіння справ по інстанціях.

Таким чином, законодавчі перепони на шляху допуску всіх справ до провадження у Верховному Суді України виконує функцію запобігання необґрунтованому, надмірному, тривалому слуханню справ. Це узгоджується із обопільними інтересами сторін господар­ської справи щодо забезпечення своєчасного судового розгляду спо­ру, відповідає завданням правосуддя та міжнародним стандартам судочинства.