Контекстуальный анализ поэзии В. Свидзинского Колдун

Для підсилення цього враження застосовується доволі цікавий прийом, який полягає в «оберненні» членів двох синтагм. Легко помітити, що сполучення пазуристі слова і недобрі руки виникають внаслідок перестановки компонентів сполучень пазуристі руки і недобрі слова, які є стандартними, тобто побудованими за законом семантичного узгодження. Останні, власне, містять ті самі оцінки, отже, якби авторові йшлося лише про них, він міг би обмежитися стандартними конструкціями. Однак у семантиці сполучень пазуристі слова і недобрі руки з'являються додаткові метафоричні змісти, які характеризують чаклуна вельми колоритно. Важливо, що обернення як формальний прийом застосовується саме тоді, коли в акті комунікації між автором і читачем читач повинен змінити сформовану раніше оцінку чаклуна. Разом з тим нова оцінка дій чаклуна готує читача до сприйняття останнього фрагмента, де в гру нарешті вступає свідомість вітру.

На наш погляд, прийом обернення слів має, крім зазначеної, ще одну функцію: він стає своєрідним попередженням читачеві, натякає на те, що в подальшому відбудеться аналогічне обернення, але, можливо, на іншому рівні.

Справді, шостий фрагмент розпочинається саме з обернення, тепер вже агентивного, — вітер повертає чаклунові його власні слова. Отже, заклинання (пазуристі слова), яке чаклун хоче використати для вгамування вітру, скеровується на самого чаклуна, тобто те, що він намірився робити з вітром, останній тим самим способом робить з ним.

Далі в монолозі вітру перед читачем розгортається що одне, третє, обернення, що заторкує світ чаклуна з його системою цінностей. Вітер кваліфікує активну поведінку чаклуна з його намаганням виправити стан справ у природі як нерозумну, а тим самим і шкідливу, та протиставляє їй альтернативну програму поведінки, з його погляду, правильну і доцільну. Шляхом зіставлення двох типів буття чаклуна — реальною і того, що міститься в настановах вітру, можна виявити такі трансформації: 

житло:   хата ->          дуплава верба

тілесна ознака: руки =>         кіггі-ніггі

цінності: піч, боги, сволоки     =>  гниле порохно

основний стан: рух   =>         нерухомість 

У характері змін, окреслених вітром, виразно проглядає певна тенденція:культурні ознаки заступаються докультурними (замість хати дуплава верба, замість рук кігті). Піч, боги і сволоки, які в світі чаклуна є не просто елементами житла, а найважливішими культурними цінностями, що їх треба повсякчас пильнувати, обороняти, — зотлівають, перетворюються на гниле порохно. Таким чином, трансформації, задекларовані в монолозі вітру, передбачають відсторонення, усунення чаклуна від культури. Другою визначальною рисою цих трансформацій є заміна активності, свободи рухів у просторі, а отже, і свободи дій, на ув'язнення в дуплі старої верби, тобто нерухомість, пасивність, обмеженість у переміщенні та інших діях.

Зауважимо, що хата і верба протиставлені не лише як культурне природному, а також як людське позалюдському. Адже згідно з поширеними народними уявленнями (а поет, безперечно, розраховував на обізнаність читача) стара, а особливо дуплава верба — це найулюбленіше місце перебування нечистої сили. Отже, задекларовану в монолозі вітру зміну локуса чаклуна можна сприймати не лише як перехід від буття культурного до буття докультурного, а й загальніше — як перехід зі сфери людського у сферу позалюдського. Зазначена трансформація в тексті представлена в ірреальній модальності, отже, йдеться не про її безумовне здійснення, що було б насильством над чаклуном, а лише про напучування, пораду відкинути хибну поведінку.

Доволі очевидно, що автор поділяє ті оцінки та настанови, які містяться у монолозі вітру. Але постає закономірне питання: чому поведінка чаклуна вважається нерозумною? Чому, власне, її треба змінити? Адже чаклун вболіває за світ, ставить перед собою начебто шляхетні цілі, скеровує свої зусилля проти начал, які вважає злими, деструктивними

На нашу думку, саме до цього питання автор і намагається підвести свого читача, і якби останній зміг знайти задовільну відповідь, то це означало б, що прихована ілокутивна мета поета досягнена, а вірш отримав своє завершення.

Поза всяким сумнівом, змальовані у творі образи чаклуна і вітру є алегоріями, знаками: перший — людини чи навіть людства взагалі, другий — стихійних природних сил. Темою роздумів поета є людина, яка змагається з природою, прагне підкорити її собі, накинути свій лад світобудові. В радянській літературі 30-х років ця тема була не просто однією з провідних, вона входила до канонічного набору тем письменника — соціалістичного реаліста віршів, і прози було написано на цю тему чимало. Їх пафос завжди був той самий — славослів'я новій людині, перед якою ніщо не може встояти, адже вона є могутнішою за будь-які природні сили. «Мы покоряем пространство и время, мы — молодые хозяева земли!», «Нам ли стоять на месте? В своих дерзаниях всегда мы правы!» - співали мільйони. У радянської людини не повинно були бути ані найменшої тіні сумніву в тому, що природа мусить стати перед людиною на коліна.

Вірш Володимира Свідзинського також про природу, яку людина прагне бачити на колінах. Але зображена ним людина в цій боротьбі зазнає поразки. Чому? — питає поет. І відповідає: не тому, що вона є заслабкою чи має неефективні засоби боротьби. Причина поразки в іншому -- людина обрала хибний шлях, на якому не буває перемоги. Хибними виявляються і самі настанови, які спонукають людину до змагання з природними силами, пихате прагнення до влади засліплюють людину, заважають тверезо оцінити свої можливості, знайти правильний шлях. Людина взяла собі в голову, нібито їй одній належить право давати оцінки, що є добре, а що зле, що на користь, а що на шкоду. Вона привласнила собі й право на виправлення світового буття. Однак людина переоцінює і себе, і свою роль у світобудові: вона далеко не все може збагнути, не годна побачити більше за те, що лежить на поверхні буття, не сягає глибших його шарів; мета світових сил залишається від неї прихованою. Тому критерії, що їх людина використовує для розрізнення добра і зла, виявляються дуже відносними і хисткими, а самі оцінки — часто хибними, намагання ж виправити світ — марними. (Зараз, на рубежі тисячоліть, ми можемо додати — не просто марними, а й небезпечними, бо загрожують самому існуванню людини на Землі).

А де ж правильний шлях? Найкраще, що може зробити людина, каже поет, — це, нарозумившись, утриматися від зухвалого втручання в хід природних подій, відкинути спроби щось виправити, перестати претендувати на роль найвищого судді. Лише в такий спосіб вона зможе зберегти і себе, і створений нею світ культури.

Чи можна було про це говорити відкритим текстом у 30-ті роки? Питання, очевидно, риторичне.

1 2 3

Похожие работы

Рефераты

Курсовые

Дипломные