Методология нерыночных моделей социально-экономической жизни

До неринкових моделей соціально-економічного життя належать утопічний і так званий науковий соціалізм (комунізм). Утопічний соціалізм ґрунтується на ідеях соціальної рівності, добровільної відмови від експлуатації людини людиною і приватної власності, спільної праці всіх громадян. Реалізувати ідеї соціалісти-утопісти намагалися, в основному, шляхом пропаганди ідей соціалізму, через освіту й моральне вдосконалення людей. Ідеї «наукового комунізму» допомагають розв’язати головну проблему капіталістичного суспільства - проблему відчуження праці та її результатів. Причиною відчуження К. Маркс називав приватну власність. Тому, на його думку, подолати відчуження можна лише шляхом усунення її причини, тобто скасуванням приватної власності.

Розвиток капіталістичних виробничих відносин, з одного боку, вів до зростання кількості власників капіталу, підприємців, а з другого боку, ще в більших масштабах ішло збільшення лав найманих робітників. Ці обидві сторони існували у взаємній потребі - підприємець надавав робітникам роботу, а найманий робітник заробляв засоби для існування і, крім того, приносив підприємцю прибуток.

Ці відносини на рівні підприємств, галузей у загальнонаціональ­ному масштабі визначались певними договорами, в яких уточнювались права й зобов’язання сторін. Від імені робітників при складанні договорів виступали профспілки, а від імені підприємств - спілки підприємств. На політичному рівні ці інтереси представлялися політичними партіями, в основному, соціал-демократичними та ліберальними.

Таким чином, виник своєрідний діалог «капітал - праця», де кожний партнер на соціально-економічному, партійному чи державному рівні відстоював свої інтереси. Правда, діалогом, тобто такою формою спілкування, коли сторони здатні слухати одна одну, він став не одразу. З одного боку, виникла теорія, згідно з якою трудящим вказали на той факт, що їх нещадно експлуатують власники капіталів, присвоюючи значну частину неоплаченої праці у вигляді прибутків. Вихід з цього становища пропонувався такий: ліквідувати приватну власність на засоби виробництва шляхом «експропріації експропріаторів» і перейти на безтоварні (і безгрошові) відносини, засновані на розподільному принципі - спочатку «від кожного за здібностями - кожному за його працею», а потім, в міру повного розвитку виробничих сил, «від кожного за здібностями - кожному за потребою». З другого боку, з’явилися теорії, які вважали цілком законними всі види матеріальних винагород: за найману працю - заробітну плату, за капітал - прибуток, за володіння землею - земельну ренту тощо. Характерною рисою соціалістичного устрою є політичні рішення щодо цін на певні товари й послуги. До списку цих товарів і послуг, як правило, входять: медичне обслуговування, освіта, дитячі установи, міський транспорт, житло, хліб, молоко тощо.

Соціалістичний вибір зовсім не повинен обмежуватись одер­жавленою політизованою економікою. Соціалізм у своїй початковій нерозвинутій формі державного соціалізму протиставляє класам державу як одного з соціально-економічних суб’єктів суспільного виробництва

Соціалістичну економіку можна транс­формувати або в регульовану ринкову економіку, або в соціал-демократичну ринкову економіку, або в багаторівневу ринкову економіку.

Регульована ринкова економіка зберігає політизований характер соціально-економічної структури і соціалізму як економіки держави. Держава регулює попит і ціни, бере участь у орендних і акціонованих відносинах, створює однорівневий загальнодержавний ринок. Монополія державної форми власності проголошується вичерпною, визнається плюралізм форм власності. С.  В.  Мочерний дає таке сучасне формулювання соціалізму: «Це суспільно-економічна формація, яка ґрунтується на плюралізмі трудових форм та типів власності (за домінування державної та колективної форм), національному або наднаціональному економічному плануванні, суспільному управлінні й контролі за розвитком власності в інтересах людей праці»1. Найважливішими сучасними типами трудової власності він називає приватну трудову власність, трудову колективну власність, державну трудову власність та інтеграційну трудову власність. Помилковими він називає ідеї повного ігнорування приватної власності, несумісності приватної трудової власності з соціалізмом і сумісності з соціалізмом лише державної власності. Він також доводить, що приватна власність відповідає інтересам частини працездатного населення у сільському господарстві (що є основою розвитку фермерських господарств, які не наймають робочої сили), сфері послуг (зокрема, у роздрібній торгівлі), у сфері інтелектуальної діяльності. На його думку, орієнтація лише на державну власність, по-перше, позбавляє економічну систему додаткових рушійних сил і факторів розвитку, по-друге, стимулює зростання гігантського бюрократичного апарату, по-третє, пригнічує або зовсім ігнорує колективні та індивідуальні інтереси, по-четверте, підтримує лише деформовані державні або суспільні інтереси.

Саме таким чином, на наш погляд, монополія держави перетворюється на олігополію. В ідеалі така форма диктатури держави обмежується у сфері політики правовим механізмом, а у сфері економіки - ринковими відносинами. Автори концепції регульованого ринку наполягають на трьох умовах його реалізації: 1) со­ціальному захисті працівників; 2) приватизації майна; 3) вільних цінах. Вони думають, що приватизація поряд з державним регулюванням допоможе створити другий полюс економіки. Але реаль­ний хід такої трансформації соціалізму приводить до створення з приватизованого сектору економіки лише своєрідного «ринкового поплавця» для підтримання на плаву малоефективного державного сектора. Цей шлях шукає підтримку у владних структурах. Головним його досягненням є плюралізм форм власності.

Другий соціал-демократичний шлях, спрямований на злам політизованої соціально-економічної структури, передбачає: по-перше, суттєву децентралізацію економічних і соціальних функцій держави і зростання масової ринкової ініціативи у її громадян; по-друге, орієнтацію на потреби й інтереси кожної людини і суспільства як демократичної сукупності індивідів; по-третє, створення як територіальних ринкових структур, так і макроструктур ринку (банків, бірж, фондів тощо); по-четверте, масову приватизацію у «симбіозі» з живою ринковою діяльністю. Цей шлях спирається на широкі політичні рухи за демократизацію суспільства. Головним його досягненням є децентралізація економіки та ринку.

1 2