Мировые соглашения в хозяйственном процессе

Мирові угоди в господарському процесі є особливо його зна­чущим інститутом, адже на нього покладаються великі суспільні очікування як на засіб перспективного та обопільно вигідного вре­гулювання спорів.

У ст. 78 ГПК України зазначається, що умови мирової угоди сторін викладаються в адресованих господарському суду письмо­вих заявах, що долучаються до справи. Ці заяви підписуються від­повідно позивачем, відповідачем чи обома сторонами.

До затвердження мирової угоди сторін господарський суд роз’яснює сторонам наслідки відповідних процесуальних дій. Основним із них є припинення провадження у справі, неможливос­ті звернення сторін до суду з тих саме підстав та предмета спору.

Також до затвердження мирової угоди сторін господарський суд перевіряє, чи є повноваження на вчинення цих дій у представ­ників сторін. Зокрема, у Роз’ясненні президії Вищого арбітраж­ного суду України від 18 вересня 1997 р. № 02-5/289 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України» (із змінами та доповненнями) зазначено, що представник будь-якої сторони вправі укладати мирову угоду від її імені лише в разі, коли відповідні повноваження прямо обумов­лені у довіреності.

Мирова угода може стосуватися лише прав і обов’язків сторін щодо предмета позову.

До затвердження мирової угоди господарський суд має переві­рити, чи не порушує вона законодавство України та права і охоро- нювані законом інтереси інших осіб. Хоча це прямо на зазначено у ГПК України, але випливає із загальних гарантій судочинства, передбачених, зокрема, у ст. ст. 1, 4 ГПК України тощо.

Про затвердження мирової угоди сторін господарський суд ви­носить ухвалу, якою одночасно припиняє провадження у справі.

У ст. 29 ГПК України зазначено, що прокурор, який бере участь у справі, незважаючи на користування правами сторони, не має права на укладення мирової угоди. Пов’язано це з тим, що мирова угода може призводити до поступок з боку сторін, а отже, вони ма­ють характер оперативної діяльності та мають бути безпосередньо вчинені сторонами.

Відповідно до ч. 1 ст. 106 ГПК України ухвала місцевого гос­подарського суду про затвердження мирової угоди може бути оскаржена в апеляційному порядку окремо від рішення місцевого господарського суду. Це має значення для випадку, коли завдяки мировій угоді провадження у справі було припинено не повністю, а лише в частині окремих вимог позивача (третьої особи).

Проте, досі право на укладення мирової угоди прописане в чин­ному ГПК України лише для процедури розгляду справи в першій інстанції, а отже, є проблемним застосування цього інституту на стадії апеляційного та касаційного провадження.

Вищий господарський суд визначає таке: «Затвердження апе­ляційною інстанцією мирової угоди, укладеної сторонами в проце­сі апеляційного провадження, не є можливим, оскільки це потяг­ло б за собою скасування рішення місцевого господарського суду з відповідної справи, що допускається виключно з підстав, перед­бачених ст. 104 ГПК України»[1].

Аналогічне тлумачення здійснено судами стосовно можливос­ті мирового вирішення спору в касаційній інстанції. Зокрема, в постанові від 10 листопада 2009 р. у справі № 21/108-09 Вищий господарський суд зазначив, що «затвердження касаційною ін­станцією мирової угоди, укладеної сторонами в процесі каса­ційного провадження, не є можливим, оскільки це потягло б за собою скасування рішення суду першої інстанції та постанови апеляційної інстанції, що допускається виключно з підстав, пе­редбачених ст. 111-10 ГПК України»[2].

Однак при розгляді окремих справ в інтересах вирішення еко­номічного конфлікту апеляційні господарські суди йдуть на за­твердження мирової угоди. Для обґрунтування правомірності та­кої позиції може бути використане цілком зважене посилання на положення ст. 99 ГПК України, відповідно до яких в апеляційній інстанції справи переглядаються за правилами розгляду цих справ у першій інстанції з урахуванням особливостей, передбачених для апеляційного розгляду. Апеляційний господарський суд, пере­глядаючи рішення в апеляційному порядку, користується пра­вами, наданими суду першої інстанції. До того ж, тлумаченням argumentum a contrario можна зауважити, що наявність такої під­стави скасування рішення суду, як затвердження мирової угоди, не передбачається й у Цивільному процесуального кодексі Украї­ни для апеляційного та касаційного розгляду справи, хоча у ст

ст. 306, 334 ЩІК України передбачається право сторін на укладання мирової угоди на цих стадіях розгляду справ.

Водночас, задля уникнення неоднакового правозастосування в цій сфері перспективним напрямом вдосконалення ГПК стає ви­значення процедури укладання мирової угоди на стадії апеляцій­ного та касаційного перегляду справ.

Окремою проблемою є виконання мирової угоди, укладеної при розгляді справи у першій інстанції.

Найбільш обґрунтованою, здається, є позиція щодо невід- несення мирової угоди до виконавчих документів, коли в разі невиконання мирової угоди уповноважена сторона може звер­нутися до суду з позовом щодо примусу до виконання мирової угоди. Виконання мирової угоди пов’язане з господарською ді­яльністю і платоспроможністю боржника[3]. Отже, невиконання умов мирової угоди фактично породжує новий спір, який може бути вирішений тільки судом. Хоча можуть бути й винятки, які ґрунтуються на тому, що ухвала про затвердження мирової уго­ди наділяється всіма реквізитами виконавчого документа згідно з положеннями Закону України «Про виконавче провадження» у редакції від 4 листопада 2010 р.

Задля вирішення цієї проблеми Президія ВГСУ 25 квітня 2008 р. внесла зміни до своїх попередніх роз’яснень, зазначивши, що в разі ухилення однієї зі сторін від виконання мирової угоди ухвала про и за­твердження може бути виконавчим документом, якщо вона відповідає вимогам, cm. 19 Закону «Про ви­конавче провадження» у розумінні п. 2 ч. 2 cm. З Зако­ну. Інакше така ухвала не має статусу виконавчого документа «і інша сторона у справі не позбавлена права звернутися з позовом про спонукання до вико­нання мирової угоди».

Задля забезпечення «виконавчої сили» ухвали про затвер­дження мирової угоди її умови викладаються у відповідній ухва­лі суду, якою одночасно припиняється провадження у справі. Це пов’язується також із тим, що в іншому випадку було б складно встановити у повсякденному житті відповідність угоди сторін тій, що розглянута в судовому засіданні та затверджена судом.

Відповідно до ст. 121 ГПК України мирова угода, укладена сторонами у процесі виконання судового рішення, подається на затвердження господарському суду, який прийняв відповідне су­дове рішення. Про затвердження мирової угоди господарський суд виносить ухвалу.

Як справедливо зазначається в літературі, особливістю цієї ми­рової угоди є те, що в результаті її затвердження провадження у справі не може бути припинено на підставі ст. 80 ГПК України. Відповідне затвердження має безпосереднє значення лише для ви­конавчого провадження з погляду відстрочення, розстрочення чи зміни способу виконання судового рішення згідно з положеннями Закону України «Про виконавче провадження»[4].

За результатами затвердження мирової угоди між сторонами виконавчого провадження останнє підлягає закінченню, про що виноситься постанова державного виконавця.

Мирова угода у провадженні про банкрутство є окремою ста­дію справи про банкрутство та фактично досить рідкісним явищем. Пояснюється це тим, передусім, що мирова угода за економічною природою передбачає поступки обох сторін, але провадження у справах про банкрутство не передбачає поступок із боку боржника.

Зокрема, мирова угода в процедурі банкрутства згідно зі ст. 37 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», крім домовленості про відстрочку чи розстрочку або прощення (списання) боргів чи їх частини, може містити також умови про виконання зобов’язань боржника треті­ми особами; обмін вимог кредиторів на активи боржника або його корпоративні права; задоволення вимог кредиторів іншими спосо­бами, що не суперечать закону.

По суті, в цьому разі передбачаються лише поступки з боку кре­дитора. Натомість, додатковим правам боржника щодо відстрочки, розстрочки або прощення (списання) боргу мали б відповідати пра­ва кредиторів щодо збільшення розміру боргу, отримання частки в капіталі банкрута незалежно від погашення боргу, наділення кре­диторів додатковими правами щодо контролю за процедурою по­гашення боргів у порівнянні із передбаченими у законі. Крім того, жорстке регулювання істотних умов мирових угод у провадженні у справах про банкрутство також обмежує сторони у здійсненні пра­ва на їх укладення. Хоча, по суті, держава в питанні врегулювання конфлікту має опікуватися не складовою цього процесу, а результатом припиненням конфлікту за взаємною згодою сторін.

Розв’язання цих питань є справою очікуваного вдосконалення Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», основні складові якого будуть роз­глянуті в розділі 14 цього підручника.

Похожие работы