Обязательства в гражданском праве - понятие, содержание и виды

ПЛАН

ВСТУП

1. ПОНЯТТЯ ЗОБОВ'ЯЗАННЯ ТА ПІДСТАВИ ЙОГО ВИНИКНЕННЯ

2. ЗМІСТ ЗОБОВ'ЯЗАННЯ, ЙОГО ВИДИ ТА СТОРОНИ

3. ВИКОНАННЯ ЗОБОВ'ЯЗАННЯ ТА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЙОГО ВИКОНАННЯ

4. НАСТІДКИ НЕВИКОНАННЯ ЗОБОВ'ЯЗАННЯ

5. ПРИПИНЕННЯ ЗОБОВ'ЯЗАННЯ

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ НОРМАТИВНО-ПРАВОВИХ АКТІВ ТА ЛІТЕРАТУРНИХ ДЖЕРЕЛ

ДОДАТКИ

 

ВСТУП

Актуальність теми. На основі норм зобов'язального права за допомогою певних юридичних фактів виникає зобов'язання, під яким розуміють правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Як вид цивільного правовідношення, зобов'язання мають свої особливості, що найбільш яскраво відслідковуються при порівнянні їх з речовими правами. Відмінності вбачаються як у характері економічних відносин, так і в правових ознаках.

За своїм змістом зобов'язальні правовідносини опосередковують динаміку цивільних правовідносин. Речові права, у свою чергу, опосередковують присвоєння, приналежність майнових благ, тобто статику відносин. На відміну від речового правовідношення, в якому праву однієї особи відповідає обов'язок усіх громадян взагалі без конкретизації, у зобов'язальному правовідношенні встановлюється повна визначеність осіб, які беруть участь у ньому. Зобов'язальні право-відношення тісно пов'язані з правом власності, тобто речовим правом. Так, реалізація власником своїх прав призводить до виникнення зобов'язальних правовідносин, а виконання зобов'язань призводить до виникнення, зміни або припинення права власності.

Отже, актуальність теми дослідження насамперед полягає в тому, що необхідність вивчення цивільного господарського (комерційного) законодавства є особливо важливою в наш час, коли в країні проходить становлення ринкової системи, створюється нова законодавча база і особливого значення набуває необхідність відповідних знань.

Об’єктом дослідження курсової роботи є законодавство України, зокрема та його частина, яка регламентує цивільно-правові і зобов’язальні відносини.

Предметом дослідження курсової роботи є загальна характеристика зобов’язань як важливого елементу цивільних правовідносин.

Мета дослідження полягає у теоретичному дослідженні зобов’язань як важливого елементу цивільних правовідносин.

Для досягнення поставленої мети, слід вирішити такі основні завдання:

  • розкрити сутність поняття зобов'язання та підстави його виникнення;
  • визначити зміст зобов'язання, його види та сторони;
  • дослідити особливості виконання зобов'язання та забезпечення його виконання;
  • розкрити наслідки невиконання та припинення зобов'язання.

Вивиченням даної проблеми займались сучасні науковці - цивілісти: М. М. Агарков, С. С. Алексєєв, М. І. Брагінський, О. , А. В. Латинцева, В. В. Луць, Д. І. Мейер, Й. О. Покровський, Є. О. Суханов, П. П. Цитович, Г. Ф. Шершеневич, Т. С. Шкрум, Є. О. Харитонов та інші

 


1. ПОНЯТТЯ ЗОБОВ'ЯЗАННЯ ТА ПІДСТАВИ ЙОГО ВИНИКНЕННЯ

Зобов’язання – це правовідношення, за яким одна особа (особи) – кредитор має право вимагати від іншої особи (осіб) – боржника вчинити яку-небудь дію або утримуватися від дії.

Визначаючи основні характерні ознаки зобов’язання в приватному праві, його порівнюють, наприклад, з обов’язками сина перед батьком або громадянина перед державою. На відміну від останніх відносинам між суб’єктами зобов’язання не притаманні такі ознаки як підпорядкованість та субординація. Як суб’єкти приватноправових відносин вони є рівним у праві, партнерстві та у судовому захисті.

Дослідники римського права вважають, що у ньому не розмежовувалися права на речі (речові права) та зобов’язальні права. Римське право представляло собою систему позовів, тому саме позови поділялися на дві основні групи: речові (actio in rem) та особисті (аctio in personam) позови.

Речовий позов (actio in rem) надавався для захисту таких прав, які могли бути порушені будь-якою наперед невизначеною особою.

Особистий позов (аctio in personam) по суті був позовом із зобов’язання, тому що захищав право від порушення конкретним суб’єктом, з яким позивач перебував у особистих відносинах. Отже, не заважаючи на те, що в джерелах римського права не міститься прямого розмежування прав на речові та зобов’язальні, можна вважати, що такий розподіл майнових прав все ж такі існував у римському праві.

Основана відмінність речового та зобов’язального права полягає в їх об’єкті. Так, об’єкт речового права – завжди річ, зобов’язального права – дії, право вимоги здійснювати певні дії. Речове право, і перш за все право власності, визначається як панування особи над річчю (plena in re potestas). Власник або носій іншого речового права задовольняє свої потреби безпосередньо впливаючи на річ.

Речове право, як правило, не обмежується часом його існування, а тому може бути довічним, передаватися у порядку спадкування та припиняється, як правило, за волею носія цього права. Право, що виникає із зобов’язання, як і саме зобов’язання, завжди має тимчасовий характер, тобто встановлюється на певний строк. При цьому управомочена особа заінтересована у припиненні зобов’язання шляхом його виконання зобов’язаним суб’єктом. Речове право підлягає захисту від його порушень з боку будь-якого, заздалегідь невизначеного суб’єкта, тобто користується абсолютним захистом. Зобов’язальне право, навпаки, захищається лише проти певної, конкретно визначеної особи (осіб), яка (які) є учасником (учасниками) зобов’язального відношення. Отже, захист зобов’язального права має відносний характер.

Встановлення (зміна, припинення) будь-яких правовідносин пов’язується з певними явищами, які отримали назву юридичних фактів – це явище (життєва обставина), з якою норма права пов’язує настання певних правових наслідків (виникнення, зміну чи припинення прав та обов’язків учасників цих відносин). Юридичний факт характеризується двома моментами: матеріальним (наявність певного конкретного явища) і юридичним (наявність норми, що пов’язує з настанням цього явища певних правових наслідків). Сам юридичний факт і можна вважати підставою зобов'язання[1].

Зобов’язальні відносини можуть виникати на підставі різноманітних юридичних фактів. Хочу зазначити, що сучасна систематика підстав виникнення зобов’язань відрізняється від тої, що існувала у римському праві.

У архаїчному цивільному праві (ius civil), яке ще не знало єдиного поняття зобов’язання (obligatio) визначалися лише окремі види зобов’язальних відносин без встановлення підстав їх виникнення. Лише згодом, коли від ряду окремих випадків юристи перейшли до комплексної побудови цього поняття, рання юриспруденція почала на систематичній основі розробляти вчення про джерела (підстави) зобов’язання. Спершу було встановлено, що зобов’язання можуть виникати як з правомірних дій (правочинів), так і з неправомірних дій (дій, якими завдалася шкода іншій особі, в результаті чого суб’єкт був зобов’язаний сплатити штраф).

В Інституціях Гая була відтворена двочленна система підстав виникнення зобов’язань, а саме зазначалося, що зобов’язання можуть виникати з контрактів (ex contractu) або з деліктів (ex delicto). Хоча контракт і делікт також були відповідно правомірною і неправомірною дією, але їх змістовне наповнення стало значно вужчим. Тривалий час саме ці юридичні факти визнавалися основними підставами виникнення зобов’язань. Однак, традиційні погляди римських юристів щодо джерел виникнення зобов’язань прийшли у протиріччя з реаліями життя. З’явилися такі obligatio, які не можна було віднести до жодною з двох зазначених груп зобов’язань. Саме тому в Дігестах виокремлюється ще дві підстави виникнення зобов’язань: квазіконтракти (quasi ex contractu) і квазіделікти (quasi ex delicto) (D. 44. 7. 1).

Отже, в Інституціях Юстиніана закріплено вже чотири групи підстав виникнення зобов’язання, а саме: 1) контракти (ex contractu); 2) делікти (ex delicto); 3) квазіконтракти (quasi ex contractu); 4) квазіделікти (quasi ex delicto).

Контракт (ex contractu) – це договір (домовленість сторін), який врегульований цивільним правом (ius civil) та забезпечений позовним захистом.

Делікт (delictum) - це протиправна дія, внаслідок якої завдається шкода, що не пов’язана з невиконанням правопорушником належного з нього зобов’язання.

Квазіконтракт (quasi ex contractu) – це зобов’язання, яке виникає на підставі події або дії однієї з сторін і має спільні риси з певними договорами (контрактами).

 Квазіделікт (quasi ex delicto) - це протиправна дія, внаслідок якої завдається шкода, що не пов’язана з невиконанням правопорушником належного з нього зобов’язання, але не визнана цивільним правом (ius civil) як делікт[2].

Отже, виходячи з позиції сучасного цивільного права ця класифікація підстав виникнення зобов’язань, розроблена римськими юристами, є далеко неповною, тому що зобов’язання встановлюються і на підставі інших юридичних фактів. Але на той період відкриття таких підстав вважалось значним кроком вперед і закріплювало початки та основи того, що ми маємо на сьогодні.

 

1 2 3 4 5 6 7