Обязательства в гражданском праве - понятие, содержание и виды

5. ПРИПИНЕННЯ ЗОБОВ'ЯЗАННЯ

Зобов’язання за самою своєю сутністю має тимчасовий характер. Воно виникає в силу своєї природної тенденції до того, щоб припинитися. Припинення зобов’язання – це припинення правового зв’язку між його учасниками (сторонами). Зобов’язання може припинятися різними способами. Як я вже зазначала, нормальним, а отже й головним, способом припинення будь-якого зобов’язання є його належне виконання. Однак, за певних обставин, мета, задля якої встановлювалося зобов’язання, не досягалася. У таких випадках юридичний зв’язок між кредитором і боржником припинявся іншими способами.

У римському праві способи припинення зобов’язання класифікувалися на ті, що призводять до ефекту в силу самого права (ipso iure) та позбавляють кредитора права вимоги, і ті, які призводять ефект в виду ексцепції (ope exceptionis). До першої групи відносяться, зокрема, виконання; новація; співпадіння сторін в однієї особі тощо. До другої групи належить, наприклад, угода про непред’явлення позову.

Новація (лат. novatio – оновлення) – це такий спосіб припинення зобов’язання, за яким існуюче зобов’язання погашалося шляхом встановлення замість нього нового зобов’язання. При цьому існуюче зобов’язання припинялося тільки, якщо нове зобов’язання встановлювалося саме задля такої мети (animus novandi). Якщо ж сторони певного зобов’язання, укладали між собою новий договір, не маючи наміру припинити попереднє зобов’язання, то нове зобов’язання приєднувалося до вже існуючого. В юстиніанівський період доказом наміру припинити зобов’язання шляхом новації (animus novandi) вважалася тільки заява про це самих сторін зобов’язання. Новація із заміною кредитора називалася делегацією (delegatio), а з заміною боржника – переведення боргу (expromissio).  

Залік (лат. compensatio – вирівнювання, компенсація) – це припинення зобов’язання шляхом зарахування його за зустрічну вимогу. Залік як спосіб припинення зобов’язання міг застосовуватися, якщо між двома особами існувало два або більше зобов’язань. При цьому, якщо за одним зобов’язанням особа була кредитором, то за іншим вона мала бути боржником

Вимоги за зустрічними зобов’язаннями зараховувалися тільки, якщо вони були однорідними, тобто предметом зобов’язання є гроші або речі, визначені родовими ознаками.  Заліком одне зобов’язання могло припинятися, а інше (більше) – лише частково. У такому випадку залишалося зобов’язання щодо непогашеної суми. Заборонялося припиняти заліком зобов’язання, якщо боржник заявив про відмову від права на залік. Крім того залік не допускався за вимогами, що виникали з договору поклажи (depositum), договору позички (commodatum), із неправомірного привласнення чужого володіння або крадіжки (furtum), а також за вимогами про аліменти і за деякими вимогами фиска та міських громад.

Поєднання (лат. confucio - співпадіння) кредитора і боржника в однієї особі припиняло зобов’язання автоматично, адже виконання на свою користь втрачало сенс. Якщо хтось став спадкоємцем свого боржника, то в силу співпадіння він перестає бути кредитором. Теж саме можна сказати і про ситуацію спадкування після свого кредитора. Смерть кредитора або боржника, як правило, не припиняла зобов’язання, оскільки з найдавніших часів при спадкуванні мало місце універсальне наступництво. Отже, права та обов’язки (борги), що складали зміст зобов’язання, переходили до спадкоємців відповідно кредитора або боржника. Однак, у деяких окремих випадках зі смертю фізичної особи припинялося й зобов’язання, учасником якого вона була за життя. Зокрема, смертю боржника припинялося зобов’язання у випадках, коли особа останнього мала істотне значення для кредитора.

 Зобов’язання припинялося, якщо його виконання ставало неможливим. При цьому неможливість виконання могла бути фізичною (загибель індивідуально-визначеної речі, яка була предметом зобов’язання) або юридичною (вилучення предмета зобов’язання із обороту). Особливим різновидом неможливості виконання вважалася конкуренція підстав (concursus causarum), яка мала місце коли кредитор обхідними шляхами отримує у власність ту річ, яку йому зобов’язані надати. У юстиніанівський період concursus causarum припиняло зобов’язання тільки, якщо річ набувалася за іншою підставою безоплатно.

Звільнення від боргу (remissio debiti) – це одностороння відмова кредитора від стягнення за зобов’язанням. Тим самим кредитор звільняв боржника від виконання ним свого обов’язку. Закон вимагав, щоб звільнення від боргу здійснювалося у тій ж формі, в якій укладалося зобов’язання[1].

З джерел римського права відомі також й інші підстави (способи) припинення зобов’язання, зокрема: мирова угода (transactio) сторін спірного правовідношення щодо відмови від певних прав; заміна виконання (datio in solutum) за згодою кредитора тощо.

1 2 3 4 5 6 7