Односложные предложения в современном украинском языке. Использование односоставных предложений в прозаических текстах

Із цієї групи поширеними є структури з предикативними прислівниками дієслівного походження на означення сприймання: видно, видко, помітно, чутно. У таких реченнях знахідний відмінок часто обов’язковий. Тому деякі мовознавці кваліфікують такі речення як двокомпонентні не підмето-присудкові. Знахідний відмінок звичайно перебуває у постпозиції й виконує функцію суб’єкта, наприклад: Коли злізти аж на поміст, видно зелені ліси за Гонтовим Яром і за Кириковою Січкою, балку за Яловенковим млином і хрест на посуньківській церкві (Петро Панч); В темряві видно було одне тільки небо – далеке, темне, як оксамит (С. Васильченко); Подеколи видно було то тут, то там дядьків, коней, плуги (В. Винниченко).

Часто аналогічні конструкції трапляються і при запереченні. У такому разі позицію знахідного відмінка займає родовий, наприклад: Не видно було навіть комиша, що стирчав густо, як жито на ниві, круг них (М. Коцюбинський); У дворі не видно було нікого (Петро Панч).

Ці предикативні прислівники часто передбачають давальний відмінок суб’єкта (тобі, йому, мені, нам), наприклад: Тим часом Раїсі видно було, як у другій хаті Тася присіла перед грубкою (М. Коцюбинський).

Окрему підгрупу становлять безособові речення, в яких головний член виражений модальними прислівниками типу необхідно, можна, не можна, доцільно, треба, пов’язаними з інфінітивом, наприклад: Треба було дочекатися світу (М. Коцюбинський); З-за високого та густого, як щітка, комишу не можна було нічого розібрати (М. Коцюбинський); Треба вертатися назад Б. Грінченко).

  1. Безособові конструкції, головний член яких виражений предикативними словами типу гріх, біда, жаль, досада, сором, шкода, час, пора та ін. Деколи вони можуть поєднуватись з інфінітивом, наприклад: Час одпочить, попоїсти (А. Тесленко); Жаль стало батька (М. Коцюбинський); Чи не пора нам спуститись в долину? (М. Коцюбинський).
  2. Безособові речення з головним членом, вираженим предикативним словом нема, при якому наявний непрямий додаток у формі родового відмінка, що називає особу чи предмет, відсутність яких стверджується, наприклад: Тут нема вже рятунку (М. Коцюбинський); Місяця нема, не народився (М. Грушевський).

Такі конструкції можуть бути еліптичними, наприклад: І нігде ні садочка, ні квіток (І. Нечуй-Левицький); У Зарицких, хоч і свята сьогодні ніякого, а гостей повно (Н. Рибак); Навколо ні душечки (М. Коцюбинський); Ні гудків паровозів, ні відгомонів з депо, ні стукоту моторів з естакади, ні клацання буферів з запасних колій і парків (Ю. Смолич).

У парадигматичному плані (не було-нема-не буде) такі конструкції доцільніше розглядати разом з реченнями, в яких головний член виражений особовим дієсловом у безособовому значенні, наприклад: Дощу не було – Дощу нема – Дощу не буде.

Отже, безособові речення залежно від морфологічної природи головного члена реалізують різні значення.

Інфінітивні речення у системі односкладних конструкцій становлять дещо однотипні структури, що виражають широке коло модальних значень.

Головний член в інфінітивних реченнях виражається незалежним інфінітивом, дія якого співвідноситься з неозначеним чи узагальненим діячем і має додаткове модальне значення.

Тривалий час інфінітивні речення не виділяли в окремий тип, а розглядали їх серед безособових (у ХІХ ст. – Ф. Буслаєв, О. Потебня, Д. Овсянико-Куликовський; у ХХ ст. - С. Галкіна-Федорук, Л. Булаховський, О. Руднєв). Проте уже О. Пєшковський інфінітивними називав речення, головним членом яких є незалежний інфінітив. О. Шазматов розглядає ці речення ширше, виділяючи інфінітивні безпідметові речення та інфінітивно-дієслівні безособові речення. Поєднання ж у реченнях інфінітивів з безособовими дієсловами, предикативами й іменниками О. Шахматов кваліфікував як головні члени двоскладних речень [64; 125].

У сучасному мовознавстві щодо інфінітивних речень дотримуються поглядів О. Пєшковського (К. Тимофеєв, О. Гвоздєв, В. Бабайцева, Б. Кулик, П. Дудик, А. Загнітко та ін. ). Проте деякі вчені (Н. Шведова), Г. Золотова) до інфінітивних відносять і речення з допоміжними дієсловами бути, стати, виявлятися та ін. , що не переконливо.

Дискусійною є й проблема кваліфікації цих речень як дієслівних чи іменних. Це зумовлено природою інфінітива, який зберіг окремі ознаки іменного походження. Тому багато мовознавців вважають, що інфінітив може виконувати функцію не тільки присудка, а й підмета і додатка (Ф. Буслаєв, О. Шахматов, О. Пєшковський та ін. ).

Проте О. Потебня з цього приводу зазначає, що «інфінітив тільки був колись іменем, але не залишився ним, чи, як кажуть інакше, що він є ім’я в етимологічному і рід дієслова в синтаксичному відношенні»

Незалежний інфінітив вживається без частки би (б) — реальна мо­дальність, і з часткою би (6) — ірре­альна модальність, на яку накладають­ся додаткові модальні значення мож­ливості/неможливості, бажаності, необхідності, спонукання тощо. Саме за цією ознакою — вираженням додат­кових модальних значень самою струк­турою речення з незалежним інфініти­вом — інфінітивні речення відрізня­ються від усіх інших типів дієслівних односкладних речень.

Інфінітивні речення без частки би (б) можуть виражати об'єктивну (незалеж­ну від волі мовця) і суб'єктивну (залеж­ну від волі мовця) зумовленість дії. Ре­чення зі значенням об'єктивної зумов­леності виражають: 1) неминучість дії: І добру, і щастю в цьому домі бути (М. Нагнибіда); Старому — тліть, новому про­цвітать (М. Рильський); 2) необхідність, вимушеність, повинність, непотрібність: Завтра рано вставать (О. Гончар); Тут тобі, донечко, — каже, — сидіти, а не коло печі вештатися (Ю. Федькович); Нам до морозів не звикать (З газ. ); 3) не­можливість, неприпустимість: Серце не навчити (Ю. Федькович); Матір ні купи­ти, ні заслужити (Н. тв. ).

Суб'єктивно-зумовлені інфінітивні речення виражають: 1) різні значення во­левиявлення — наказ, заклик, пропози­цію, прохання: Кликати людей (С. Васильченко); То ж не схилять голів! Боро­тись і боротись! (Л. Первомайський); Підвищити якість підготовки спеці­алістів (3 газ. ); 2) бажаності дії: Тільки зирити, радо заплакать, раз пригорну­ти, раз побалакать (П. Грабовський).

  1. Інфінітивні речення з часком би (б). Вони виражають широке коло модальних значень. Залежно від цього їх поділяють на кілька підгруп: - речення, що виражають дію (стан), бажану чи небажану для мовця. У разі небажаності інфінітив поєднується із заперечною часткою не, наприклад: Відпочити б з дороги (Леся Українка); Може б нам полинути у вирій (Д. Павличко).
  • речення, що дають оцінку здібностей співрозмовника, вказуючи на часту схильність мовця до певної дії (вчинку), наприклад: От злізти б тут, побігати по широкому полю або полежать в траві (М. Коцюбинський); Вам тільки б сміятися (М. Стельмах).

Як окремі різновиди інфінітивних речень виділяють:

а) інфінітивно-називні речення. Особливість їх полягає в тому, що інфінітив (головний член), називаючи якусь дію чи процес, має констатаційне (описове) значення, наприклад: Жартувати та жартувати! Завжди отак, а що далі? (В. Самійленко).

б) інфінітивно – безособові речення. Вони переважно заперечні. У ролі головного члена цих речень найчастіше виступають дієслова сприймання, деколи мислення типу чути (не чути), пізнати (не пізнати). Тому вони синонімічні до тих безособових речень, головний член яких виражається предикативним прислівником зі значенням сприймання, наприклад: Музики не чути – Музики не чутно.

Отже, інфінітивні речення залежно від структури головного члена (з часткою би (б) чи без неї) реалізують різні модальні значення.

 

1. 2. Іменні односкладні речення

Номінативні речення – це іменні (субстантивні) односкладні речення із загальним значенням буття, існування предмета мовлення (думки).

Пор: Була зима і Зима. У двоскладно­му реченні на значення буття вказуєть­ся лексично (була), в односкладному но­мінативному — синтаксично (Зима). Формою головного члена у сполученні з констатуючою інтонацією. Головний член номінативного речення виражається іменником (зрідка особовим займенни­ком, числівником або іншим субстантивованим словом) у називному відмінку чи кількісно-іменним словосполучен­ням. Наприклад: Пустеля. Спогади (В. Стеценко); України вишневі сади, яворів многошумні ряди; Зимовий вечір. Тиша. Ми. (П. Тичина); Три дні і сто вра­жень (В. Симоненко).

Ці речення упродовж тривалого часу не виокремлювали і трактували як неповні двоскладні, безособові речення. В українській синтаксичній науці кінця ХІХ – початку ХХ ст. . як односкладні речення їх розглядали В. Возняк, В. Гнатюк, М. Грунський, П. Залозний, О. Курило, К. Німчинов, І. Огієнко та ін.

Наприклад, О. Шахматов серед номінативних іменних односкладних речень виділив: односкладні безприсудково-підметові речення (іменні номінативні, кількісно – іменні, іменні генітивні, займенниково-генітивні, прийменниково-імені) та односкладні присудково-безпідметові речення. Подальші дослідження пов’язані з диференціацією номінативних речень.

Відмінною рисою номінативних речень є констатувальна інтонація. Конструкцію типу Пізня осінь можна трактувати по-різному: як двоскладне речення (осінь – підмет, пізня – іменна частина складеного присудка) і як односкладне (пізня – узгоджене означення, осінь – головний член односкладного номінативного речення).

Номінативні речення можуть бути поширеними і непоширеними. Поширені включають означення та додатки, залежні від головного члена в називному відмінку, наприклад: Приглушений гамір табору (Н. Рибак); Скрегіт, рев заліза, удар чадної хвилі (О. Гончар).

<< 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 >>