Односложные предложения в современном украинском языке. Использование односоставных предложений в прозаических текстах
Номінативні речення здебільшого функціонують як самостійні прості речення. Однак вони можуть бути головними реченнями в складнопідрядних з підрядними означальними, наприклад: Бюро письменників, яким він буде платити не від сторінки чи рядка, а помісячно (І. Вільде).
Існує кілька підходів щодо кваліфікації головного члена номінативних речень. Одні вчені (О. Потебня, П. Фортунатов, О. Пєшковський) визначають головний член номінативних речень як присудок, інші – як підмет (Д. Овсянико-Куликовський, В. Богородицький, Л. Булаховський), треті (О. Мельничук, І. Вихованець) вважають його тільки головним членом, четверті (О. Шахматов, Є. Галкіна-Федорук) диференціюють номінативні речення на підметові чи присудкові.
Стверджуючи наявність, буття предметів, явищ, номінативні речення не можуть бути заперечливими і співвідносяться лише з теперішнім граматичним часом. Тобто через відсутність у номінативних реченнях дієслівних засобів вираження граматичних значень часу і способу зміст їх сприймають у площині синтаксичного теперішнього часу. Реальна модальність виражається інтонацією — розповідною, оклично-розповідною, оклично-питальною, експресивність посилюють вигуки, частки, повтори. Наприклад: Ой, зима! (В. Симоненко); Любі спогади! Ночі весняні, ночі місячні. . . (Леся Українка); Ворог? Зрада? Подорожній? Тінь чи привид. . . Тиша. (В. Еллан); Поле, тополе, та вітер, віmep. . . (В. Сосюра).
Л. Булаховський у зв’язку з цим зазначає, що час номінативних речень визначається сусідніми реченнями – двоскладними або безособовими. Проте беззастережно погодитися з висловленою думкою не можна: поза контекстом номінативні речення сприймаються в площині теперішнього часу. У минулому чи майбутньому часі, в умовному чи наказовому способі їм відповідають двоскладні речення. Так, наприклад речення «Весна» є номінативним. Тимчасом як речення «Була весна, буде весна, Була б весна, Хай буде весна» є двоскладними.
За значенням номінативні речення поділяються на описові, або екзистенціальні, що відображають навколишню дійсність, зовнішній чи внутрішній стан людини, та вказівні, які виділяють окремі явища, предмети, осіб за допомогою часток ось, он, от, оце (осьде, онде, отде) переважно в розмовному мовленні. Наприклад: Сутінки й густий туман (Ю. Яновський); Болота й озера, в які зачаровано задивились дерева (М. Шеремет); Заплющені очі. Міцно стиснуті уста (П. Козланюк); Холод і біль (П. Козланюк); Оце вона, Київщина (О. Гончар); Онде дядько Василь (О. Підсуха).
З огляду на структуру номінативних речень виділяють кілька їх різновидів:
- Буттєві номінативні речення. Виконують описову функцію і використовуються за умови, коли в усній чи писемній формі необхідно зафіксувати існування, наявність певного явища, предмета, факту, події, часу, названих прямим відмінком. Вони поширені в усіх стилях мови, зокрема в художньому, де вживаються в описах, особливо в ремарках, стисло передаючи обстановку, назви дійових осіб, зауваження до певної ситуації тощо, наприклад: Став, гребля, млин, річечка, став – так майже колом оперерізувало величезний, плескатий горб, покартований чотирикутниками полів, покраяний смугами доріг, поцяткований зеленими кучугурами дерев (Ю. Смолич); Неділя. У затишному закутку парку, під густими кущами бузку, примостився студент-заочник (І. Сочивець); Буковинські Карпати. Гора біля гори стоять у німій величі, одягнені в смерекові ліси (О. Кобилянська).
- Вказівні номінативні речення. У них значення буттєвості, існування ускладнюється значенням вказівності, що морфологічно виражається частками от, ось, он, онде, осьде, наприклад: Ось уже й мур
- Оцінні номінативні речення. Поєднують номінацію предмета та його емоційну оцінку. Їх диференціюють на оцінно-стверджувальні речення, наприклад: Справді славна дівчина (М. Стельмах); та оцінно-окличні: Освіта! Прекрасне прийдешнє! (Ю. Смолич); Дев’ять літ праці!. . Праці щирої, повсякчасної, такої, що всі радощі й болі стали її особистими радощами й болями (Б. Грінченко); Сини краю козацького. Міць! Надія! (О. Гончар).
В оцінно-окличних реченнях часто використовуються займенники який, такий, форма що за та ін. , наприклад: Які гіганти! (О. Гончар); Ох, яка ж краса! Сад увесь убрався в білі шати (Леся Українка); - Гляньте, яка ніч! Яка ніч! (С. Васильченко).
- Власне називні речення. До них належать номінативні речення, що є в назвах установ, книг, журналів, картин, газет, музичних творів, написаних на вивісках та ін. , наприклад: Міністерство освіти і науки України; Рівненський державний гуманітарний університет; Собор (назва роману О. Гончара).
- «Називний уявлення». Це особливий різновид номінативних речень, уперше виділений О. Пєшковським. Таке речення констатує уявлення про предмет, стверджуючи наявність предмета чи його необхідність. Вимовляється з інтонацією незакінченості, розповідною або оклично-питальною в поєднанні з приєднувальними сполучниками а, але. Після нього йде відповідний коментар, наприклад: Дорога! Як багато вона може розповісти допитливому серцю, навіяти і радість, і журу, воскресити в пам’яті давні перекази і бувальщини… (І. Цюпа); Син! Дванадцять років, а вже біжить на поміч (М. Стельмах).
Деякі вчені виділяють спонукальні номінативні речення: спонукально-бажальні (Увага!) і спонукально-наказові (Вогонь!). Так, П. Дудик зазначає, що такі речення являють собою усталені в мові виробничі та військові команди, накази, категоричні вимоги та рекомендації щось зробити, наприклад: - Документи! – «Документи у нас, товаришу, різні», - сказав повстанець… (О. Довженко).
На думку вчених, такі структури можуть бути кваліфіковані як еліптичні двоскладні чи односкладні речення, оскільки вони завжди містять підтекст, що може реалізуватися в двоскладних та односкладних конструкціях.
За семантикою і граматичними особливостями номінативні речення відзначаються яскравою своєрідністю порівняно не тільки з двоскладними, а й односкладними реченнями. Визначальна семантична особливість номінативних речень — це їх фрагментність і водночас велика ємкість змісту. У них називаються лише окремі деталі ситуації, але деталі важливі, розраховані на досвід та уяву читача, який за допомогою одного фрагмента, що є суттєвою ознакою всієї ситуації, може уявити собі загальну картину довкілля чи подій. Лаконізм і одночасно настанова на передачу широкого загального змісту зумовлюють експресивність номінативних речень, їх використання в художньому і публіцистичному мовленні.
Отже, односкладні речення класифікують з урахуванням формально-граматичних і семантичних ознак. Найбільш прийнятною є класифікація, за якою виділяють означено-особові, неозначено-особові, узагальнено-особові, безособові, інфінітивні та номінативні речення.
Розділ ІІ. Особливості використання односкладних речень у прозових текстах
2. 1. Стилістичні особливості використання односкладних речень у прозових художніх текстах
Усі типи односкладних та неповних речень свої стилістичні можливості найвиразніше проявлять у широкому контексті, оскільки саме на фоні двоскладних речень вони й можуть розкрити свою специфіку.
Односкладні означено-особові речення характеризуються перенесенням акценту з діяча на дію, нагнітанням дії особливо у тих випадках, коли дієслово стоїть у наказовій формі. Тому ці конструкції пов’язуються з мовою емоційною – насамперед розмовною, а відтак - її відтворенням у художніх тестах: «- От загадала собі - тримати руку на розпеченім залізі, доки не скажу тричі повільно: «Покохала, кохаю, кохатиму…» А він і не знав про це! – засміялась Ляля (О. Гончар).
У найзагальнішому і водночас найзвичайнішому своєму вияві стилістична своєрідність односкладних означено-особових речень полягає у тому, що через відсутність підмета – займенника в них більше, ніж у двоскладних означено-особових реченнях, зосереджується увага на головному члені, вираженому дієсловом.
Тим самим на перший план висувається не особа, а дія або стан. Коли ж необхідно підкреслити особу мовця або співрозмовника, - наявний підмет-займенник сприймається як функціонально вагомий, попадає в імпульсивну позицію, тобто переймає на себе логічний наголос.
Так, зокрема, буває при протиставленні однієї особи іншій, їх зіставленні і порівнянні, при запереченні, приєднанні до вже вчиненого кимось тощо: «А я радію, як ніколи ще. А ви й не поздоровили мене»; «Слухайте, чого ви плачете? – майже сердито запитав він Ясногорську… - Я не плачу, - сказала вона» (Гончар); «Коли згинув чорнобривий, - то й я погибаю» (Т. Шевч. ).