Односложные предложения в современном украинском языке. Использование односоставных предложений в прозаических текстах

Номінативні речення здебільшого функціонують як самостійні прості речення. Однак вони можуть бути головними реченнями в складнопідрядних з підрядними означальними, наприклад: Бюро письменників, яким він буде платити не від сторінки чи рядка, а помісячно (І. Вільде).

Існує кілька підходів щодо кваліфікації головного члена номінативних речень. Одні вчені (О. Потебня, П. Фортунатов, О. Пєшковський) визначають головний член номінативних речень як присудок, інші – як підмет (Д. Овсянико-Куликовський, В. Богородицький, Л. Булаховський), треті (О. Мельничук, І. Вихованець) вважають його тільки головним членом, четверті (О. Шахматов, Є. Галкіна-Федорук) диференціюють номінативні речення на підметові чи присудкові.

Стверджуючи наявність, буття предметів, явищ, номінативні речення не можуть бути заперечливими і співвідно­сяться лише з теперішнім граматичним часом. Тобто через відсутність у номінативних реченнях дієслівних засобів вираження граматичних значень часу і способу зміст їх сприймають у площині синтаксичного теперішнього часу. Реальна модальність виражаєть­ся інтонацією — розповідною, оклично-розповідною, оклично-питальною, екс­пресивність посилюють вигуки, частки, повтори. Наприклад: Ой, зима! (В. Симоненко); Любі спогади! Ночі весняні, ночі місячні. . . (Леся Українка); Ворог? Зра­да? Подорожній? Тінь чи привид. . . Тиша. (В. Еллан); Поле, тополе, та вітер, віmep. . . (В. Сосюра).

Л. Булаховський у зв’язку з цим зазначає, що час номінативних речень визначається сусідніми реченнями – двоскладними або безособовими. Проте беззастережно погодитися з висловленою думкою не можна: поза контекстом номінативні речення сприймаються в площині теперішнього часу. У минулому чи майбутньому часі, в умовному чи наказовому способі їм відповідають двоскладні речення. Так, наприклад речення «Весна» є номінативним. Тимчасом як речення «Була весна, буде весна, Була б весна, Хай буде весна» є двоскладними.

За значенням номінативні речення поділяються на описові, або екзистенціальні, що відображають навколишню дійсність, зовнішній чи внутрішній стан людини, та вказівні, які виділяють окремі явища, предмети, осіб за допомо­гою часток ось, он, от, оце (осьде, онде, отде) переважно в розмовному мов­ленні. Наприклад: Сутінки й густий туман (Ю. Яновський); Болота й озера, в які зачаровано задивились дерева (М. Шеремет); Заплющені очі. Міцно стиснуті уста (П. Козланюк); Холод і біль (П. Козланюк); Оце вона, Київщина (О. Гончар); Онде дядько Василь (О. Підсуха).

З огляду на структуру номінативних речень виділяють кілька їх різновидів:

  1. Буттєві номінативні речення. Виконують описову функцію і використовуються за умови, коли в усній чи писемній формі необхідно зафіксувати існування, наявність певного явища, предмета, факту, події, часу, названих прямим відмінком. Вони поширені в усіх стилях мови, зокрема в художньому, де вживаються в описах, особливо в ремарках, стисло передаючи обстановку, назви дійових осіб, зауваження до певної ситуації тощо, наприклад: Став, гребля, млин, річечка, став – так майже колом оперерізувало величезний, плескатий горб, покартований чотирикутниками полів, покраяний смугами доріг, поцяткований зеленими кучугурами дерев (Ю. Смолич); Неділя. У затишному закутку парку, під густими кущами бузку, примостився студент-заочник (І. Сочивець); Буковинські Карпати. Гора біля гори стоять у німій величі, одягнені в смерекові ліси (О. Кобилянська).
  2. Вказівні номінативні речення. У них значення буттєвості, існування ускладнюється значенням вказівності, що морфологічно виражається частками от, ось, он, онде, осьде, наприклад: Ось уже й мур
    Ось уже й вікна (В. Винниченко); Ось нарешті й школа (Б. Грінченко); От і кабінет головного гідролога (М. Чабанівський); Ось і центр (І. Вільде).
  3. Оцінні номінативні речення. Поєднують номінацію предмета та його емоційну оцінку. Їх диференціюють на оцінно-стверджувальні речення, наприклад: Справді славна дівчина (М. Стельмах); та оцінно-окличні: Освіта! Прекрасне прийдешнє! (Ю. Смолич); Дев’ять літ праці!. . Праці щирої, повсякчасної, такої, що всі радощі й болі стали її особистими радощами й болями (Б. Грінченко); Сини краю козацького. Міць! Надія! (О. Гончар).

В оцінно-окличних реченнях часто використовуються займенники який, такий, форма що за та ін. , наприклад: Які гіганти! (О. Гончар); Ох, яка ж краса! Сад увесь убрався в білі шати (Леся Українка); - Гляньте, яка ніч! Яка ніч! (С. Васильченко).

  1. Власне називні речення. До них належать номінативні речення, що є в назвах установ, книг, журналів, картин, газет, музичних творів, написаних на вивісках та ін. , наприклад: Міністерство освіти і науки України; Рівненський державний гуманітарний університет; Собор (назва роману О. Гончара).
  2. «Називний уявлення». Це особливий різновид номінативних речень, уперше виділений О. Пєшковським. Таке речення констатує уявлення про предмет, стверджуючи наявність предмета чи його необхідність. Вимовляється з інтонацією незакінченості, розповідною або оклично-питальною в поєднанні з приєднувальними сполучниками а, але. Після нього йде відповідний коментар, наприклад: Дорога! Як багато вона може розповісти допитливому серцю, навіяти і радість, і журу, воскресити в пам’яті давні перекази і бувальщини… (І. Цюпа); Син! Дванадцять років, а вже біжить на поміч (М. Стельмах).

Деякі вчені виділяють спонукальні номінативні речення: спонукально-бажальні (Увага!) і спонукально-наказові (Вогонь!). Так, П. Дудик зазначає, що такі речення являють собою усталені в мові виробничі та військові команди, накази, категоричні вимоги та рекомендації щось зробити, наприклад: - Документи! – «Документи у нас, товаришу, різні», - сказав повстанець… (О. Довженко).

На думку вчених, такі структури можуть бути кваліфіковані як еліптичні двоскладні чи односкладні речення, оскільки вони завжди містять підтекст, що може реалізуватися в двоскладних та односкладних конструкціях.

За семантикою і граматичними особливостями номінативні речення відзначаються яскравою своєрідністю порівняно не тільки з двоскладними, а й односкладними реченнями. Визна­чальна семантична особливість номі­нативних речень — це їх фрагментність і водночас велика ємкість змісту. У них називаються лише окремі деталі си­туації, але деталі важливі, розраховані на досвід та уяву читача, який за допомогою одного фрагмента, що є суттєвою ознакою всієї ситуації, може уявити собі загальну картину довкіл­ля чи подій. Лаконізм і одночасно настанова на передачу широкого за­гального змісту зумовлюють експре­сивність номінативних речень, їх ви­користання в художньому і публі­цистичному мовленні.

Отже, односкладні речення класифікують з урахуванням формально-граматичних і семантичних ознак. Найбільш прийнятною є класифікація, за якою виділяють означено-особові, неозначено-особові, узагальнено-особові, безособові, інфінітивні та номінативні речення.


Розділ ІІ. Особливості використання односкладних речень у прозових текстах

2. 1. Стилістичні особливості використання односкладних речень у прозових художніх текстах

Усі типи односкладних та неповних речень свої стилістичні можливості найвиразніше проявлять у широкому контексті, оскільки саме на фоні двоскладних речень вони й можуть розкрити свою специфіку.

Односкладні означено-особові речення характеризуються перенесенням акценту з діяча на дію, нагнітанням дії особливо у тих випадках, коли дієслово стоїть у наказовій формі. Тому ці конструкції пов’язуються з мовою емоційною – насамперед розмовною, а відтак - її відтворенням у художніх тестах: «- От загадала собі - тримати руку на розпеченім залізі, доки не скажу тричі повільно: «Покохала, кохаю, кохатиму…» А він і не знав про це! – засміялась Ляля (О. Гончар).

У найзагальнішому і водночас найзвичайнішому своєму вияві стилістична своєрідність односкладних означено-особових речень полягає у тому, що через відсутність підмета – займенника в них більше, ніж у двоскладних означено-особових реченнях, зосереджується увага на головному члені, вираженому дієсловом.

Тим самим на перший план висувається не особа, а дія або стан. Коли ж необхідно підкреслити особу мовця або співрозмовника, - наявний підмет-займенник сприймається як функціонально вагомий, попадає в імпульсивну позицію, тобто переймає на себе логічний наголос.

Так, зокрема, буває при протиставленні однієї особи іншій, їх зіставленні і порівнянні, при запереченні, приєднанні до вже вчиненого кимось тощо: «А я радію, як ніколи ще. А ви й не поздоровили мене»; «Слухайте, чого ви плачете? – майже сердито запитав він Ясногорську… - Я не плачу, - сказала вона» (Гончар); «Коли згинув чорнобривий, - то й я погибаю» (Т. Шевч. ).

<< 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 >>