Происхождение и развитие украинского театра

Перша публічна театральна вистава «Дівка на виданню, або На милованнє нема силування» відбулася в Коломиї 21 травня за старим стилем (8 червня за новим стилем) 1848 р. Поставлена силами місцевих акторів-аматорів, серед яких були коломийські міщани, активісти українського національно-культурного руху: Юрко Стадниченко, Іван Филипович, Фердинанд Буклашевський та ін. Народу на виставу набилося «як в Зарваниці на празник Івана Хрестителя», публіка була в захопленні, з великими оваціями приймала артистів. Вистава викликала нечуваний ентузіазм не тільки серед українського населення, а й загальноміської публіки, до якої належали німецькомовні австрійці, чехи, євреї, а також поляки, хоча з боку останніх вживалися заходи щодо перешкод наступним українським виставам. Мистецьким керівником, режисером цієї події і всіх наступних вистав був австрійський офіцер-поручник Алоїз Ляйтнер, можливо, австрієць, а може, й чех за національністю.

Після цього першого успіху було домовлено щотижня, у четвер, давати українські вистави в Коломиї. Однак цей задум не міг бути зреалізований через брак репертуару та підривні заходи антипатріотично налаштованих елементів. Друга вистава «Дівка на виданню» відбулась десь у часі до 10 вересня 1848 р. , а в часі між 10 вересня і 12 жовтня 1848 р. показано третю виставу, на цей раз уперше «Жовніра-чарівника».

Поки давалися перші дві вистави «Дівки на виданню» в Коломиї, текст переробки друкувався в Чернівцях у друкарні «Яна Екгарта і сина» в латинській транскрипції. Принаймні о. І. Озаркевич у жовтні 1848 р. привіз примірники видрукуваної книжечки на «собор руських учених», або, посучасному кажучи, – на конгрес української інтелігенції Галичини, що відбувся 19 жовтня 1848 р. До речі, у дні цього з'їзду на прохання делегатів коломийська група, залучивши львів'ян, підготувала й зіграла виставу «Дівка на виданню», чим започаткувала український аматорський рух у Львові. Звідти він перекинувся до Перемишля й Тернополя.

Але цей сплеск відродження театрального мистецтва не тривав довго. У час революції 1848-1849 рр. люди були зайняті політикою. Настав період апатії серед української інтелігенції в Галичині, ідейний розбрід, поширення москвофільської пропаганди, яку привезли до Галичини російські емісари в обозі царської армії, що йшла на Угорщину для придушення революції

Однак Іван Франко вважав основною причиною не тільки саму суспільно-політичну ситуацію, а й те, що «драма і театр мало ще тоді мали ґрунту в Галичині», що «не було ані репертуару, який доводилось наскоро латати, перелицьовувати та перекладати з чужих мов, ані, що найважче, не було публіки, сільської і настільки маючої та освіченої, щоб театр був для неї потребою. Навіть поляки у Львові не мали ще тоді такої публіки, а й німецький театр, до якого горнулася вся бюрократія, держався значними субвенціями державними та різними привілеями. А з русинів, темних і бідних та розсипаних по селах, хто мав інтересуватися театром, хто мав підтримувати його?. . В обох містах (Коломия та Перемишль), де театр краще розвивався, він завдячував се заінтересованістю і живій участі людей неруської людності, зі світа урядницького й військового, а коли не стало тої протекції та співуділу, то не стало і руських «зрілищ».

Лише наприкінці 1860-х рр. розбудилось наново національне життя українців: успішно розвивалися українські культурно-просвітницькі організації («Просвіта», Наукове товариство імені Шевченка) та політичні партії, українські представники були у рейхсраті та провінційних сеймах. І саме тоді постала думка зорганізувати в Галичині професійний український театр.

У другій половині 19 століття по всій Україні поширився аматорський театральний рух. В аматорських гуртках розпочинали діяльність корифеї українського театру – драматурги і режисери Михайло Старицький (зі шляхетського роду) та Марко Кропивницький (з родини управителя панських маєтків). Заслуга швидкого розвитку театру належить також і видатній родині Тобілевичів: четверо з шести дітей херсонського землевласника Карпа Тобілевича стали театральними діячами. Це: Марія (СадовськаБарілотті), Іван (сценічне псевдо Карпенко-Карий), Микола (Садовський) і наймолодший – Панас (Саксаганський). Кожен із них не лише створив власну трупу, а й був видатним актором і режисером. Провідною зіркою українського театру того часу була також Марія Заньковецька, яка походила зі дворянської сім'ї.

Отож, як бачимо з історії, люди, дотичні до театрального мистецтва, були духовними, освіченими, висококультурними, національно свідомими. Наділені талантом від Бога, вони «сіяли добре, світле, вічне». А їх велике прагнення дарувати людям прекрасне та утверджувати народну культуру має слугувати прикладом для сучасників.

Театр володіє великою силою. Театральне дійство завжди вважалось могутнім засобом для формування особистості з високими духовно-моральними якостями. Театр виховує глядачів через серця.

1 2 3 4