Понятие хозяйственного процесса, его форм и стадий
Поняття господарського процесу виникає кожного разу, коли необхідно позначити на процедуру відправлення правосуддя у господарських справах. Причому необхідно враховувати, що поняття процесу у його загальноприйнятому значенні суттєво ширше за його поняття в юридичній науці.
Будь-яка послідовна діяльність, по суті, може бути названа процесом (від лат. processus - рух). У цьому контексті процесом може бути послідовна зміна предметів і явищ, сукупність ряду послідовних дій, спрямованих на досягнення певного результату.
Але в юридичному значенні процесуальні відносини, що становлять суть господарського процесу, означають дещо вужче. По-перше, господарський процес як юридична категорія традиційно існує як протиставлення матеріальним господарським правовідносинам. По-друге, господарський процес отримав специфічне розуміння при правозастосуванні та відправленні господарського судочинства. Це й зумовлює подальші висновки щодо суті та змісту господарського процесу.
Ю. С. Червоний під юридичним процесом (у контексті цивільного процесу) визначав сукупність процесуальних дій суду, інших осіб, що беруть участь у справі, та інших учасників процесу, що здійснюються в установленому законом порядку, та виниклих у зв’язку з цим дій процесуальних правовідносин, пов’язаних зі здійсненням правосуддя в цивільних справах[1]. Натомість у цьому визначенні залишилося поза встановленням, власне, що таке процесуальна дія, процесуальне правовідношення, процес.
Багато авторів ототожнюють поняття процесу та судочинства[2]. Але в цьому випадку процесуальне відношення звужується, по суті, до діяльності суду. Разом із тим, юридичний процес може існувати на попередній досудовій стадії, бути спрямованим на подальший судовий розгляд справ, але ототожнюватися з ним.
У будь-якому разі, коли законодавець обумовлює поняття юридичного процесу - конституційного, господарського, цивільного, адміністративного, цивільного, врешті-решт, кримінального, йдеться передусім про діяльність певних юрисдикційних органів, пов’язаних із охороною та захистом прав і законних інтересів громадян та юридичних осіб. Не виникає дискусій із приводу того, що судова діяльність щодо розгляду юридичних справ є процесом у юридичному значенні. Певні запитання можуть бути висловлені з приводу того, чи є діяльність інших правоохоронних органів процесом, а не, наприклад, процедурою? Останнє має значення, зокрема, у зв’язку з розробкою Адміністративного процесуального кодексу (АПК) України, що має суттєві відмінності від правового закріплення процесуальної форми діяльності суду й учасників розгляду відповідних судових справ. Адже процедура є необхідною умовою загалом правопорядку, процедура є послідовність дій будь-якого характеру, прямо пов’язаного чи не пов’язаного із захистом прав (законних інтересів) осіб чи судовим розглядом справ. Не випадково в адміністративно-правовій літературі виділяють провадження управлінського характеру, що протистоять адміністративно-юрисдикційним провадженням[3].
У кримінальному процесі досудове слідство та дізнання традиційно вважаються процесуальними правовідношеннями відповідно до Кримінально-процесуального кодексу України
У зв’язку із цим можна дійти висновку, що господарському процесу завжди характерна або безпосередня діяльність суду щодо відправлення правосуддя, або діяльність інших осіб, що здійснюється під контролем та з дозволу суду при відправленні правосуддя, або передує судовому розгляду як необхідна його складова та ініціююча стадія.
Саме в цьому контексті досудове врегулювання господарських спорів у випадках, установлених у договорі сторін, досудове врегулювання розбіжностей при укладанні господарських договорів, укладання яких є обов’язковим для сторін, зрештою, виконання рішення господарського суду, - всі ці відносини є процесуальними й охоплюються поняттям господарського процесу. Відірвати ці відносини від процесуальних неможливо, адже вони безпосереднім чином впливають на виникнення процесуальних прав та обов’язків сторін, відображаються на кінцевому результаті господарського судочинства. Зокрема, вжиття заходів до врегулювання спору за наявності відповідної договірної умови є підставою для розгляду спору в судовому порядку, впливає на поведінку суду при прийнятті позовної заяви та розгляді справи, вирішенні питання про судові витрати (сторона, яка не відповіла на претензію другої сторони, вважається такою, неправильні дії якої сприяли виникненню судового спору, у зв’язку із чим на неї може бути покладено державне мито незалежно від результатів вирішення спору відповідно до ч. 2 ст. 49 ГІІК України).
Наведені висновки є цілком правомірними й для оцінки діяльності комерційних арбітражів (третейських судів, що розглядають господарські справи). Не випадково у літературі порядок вирішення цими органами господарських спорів теж віднесено до господарського (арбітражного) процесу[4].
Деякі автори під арбітражним (господарським) процесом розуміють урегульовану нормами права форму діяльності арбітражних (господарських) судів, спрямовану на захист оспорюваного чи порушеного права організацій і громадян-підприємців[5]. Цим висновкам відповідає думка про те, що обов’язковим учасником господарського (арбітражного) процесу є господарський (арбітражний) суд[6]. Із цими підходами погодитися повністю не можна. Вони значно звужують розуміння господарського процесу та господарського процесуального правовідношення, адже не помічають можливості реалізації процесуальної поведінки поза безпосередньої участі господарського (арбітралсного) суду.
По-перше, звужений підхід до господарського процесу суперечить висновкам самих авторів, що його позиціонують. Адже в усіх відповідних підручниках до системи господарського (арбітражного) процесуального права включено відносини, що реалізуються поза безпосередньою участю господарських судів: досудове врегулювання господарських спорів, порядок примусового виконання рішень господарських (арбітражних) судів, розгляд господарських спорів комерційними арбітражами (третейськими судами) тощо.
По-друге, від господарського процесу не можна відірвати діяльність учасників господарських відносин, що має процесуальну форму, упорядковується в процесуальному законі та є обов’язковим елементом вирішення спорів, провідною ланкою для якого виступає відправлення правосуддя господарськими судами.
Дійсно, як зазначає Д. М. Чечот, не можна об’єднувати всі форми захисту об’єктивних цивільних (у нашому випадку - господарських прав) у розумінні юридичного процесу[7]. Адже тоді необхідно було б, зокрема, до господарського процесу відносити й нотаріальний захист господарських прав, і захист прав суб’єктів господарювання іншими правоохоронними органами (прокуратурою, міліцією тощо), а також адміністративний захист господарських прав. Це фактично робило б предмет господарського процесу безмежним та не дозволяло б визначити його принципи, здійснити його кодифікацію тощо.