Проспер Мериме

Проспер Меріме – один з чудових французьких критичних реалістів 19 століття, блискучий драматург і майстер художньої прози. На відміну від Стендаля і Бальзака Меріме не ставав володарем дум цілих поколінь; дія, зроблена ним на духовне життя Франції, була менш широким і могутнім. Проте естетичне значення його творчості величезне. Створені їм твори нев'янучі: так глибоко втілена в них життєва правда, така вчинена їх форма.

Майбутній письменник народився в 1803 році в Парижі в матеріально забезпеченій сім'ї. Закінчивши ліцей він поступив на юридичний факультет Паризького університету. Проте юриспруденція зовсім не займала його.

Коло інтересів і естетичні погляди молодого Меріме визначилися рано, склавшись вже в колі сім'ї: батько його був художником, послідовником Жака Луї Давіда, ведучого представника мистецтва революційного класицизму; мати теж художниця, жінка різносторонньої освіти, навчила сина малюванню, познайомила його з ідеями французьких просвітителів 18-століття. В дитинстві Проспер Меріме із захопленням читає Шекспіра і Байрона в оригіналі, а в шістнадцять років разом з своїм другом Жан-Жаком Ампером (сином великого фізика) він береться за переклад видатного пам'ятника англійського передромантизму – «Пісня Оссіана» Д. Макферсона.

Знайомство молодого Меріме з літературно-художнім середовищем Парижа (в двадцяті роки він став одним з учасників кружка Етьєна Делекруза, художника, критика мистецтва і теоретика поезії), а в 1822 році – із Стендалем, людиною, що має великий письменницький досвід, сприяло подальшому поглибленню естетичного кредо Меріме, визначило його критичне відношення до режиму Реставрації, симпатії до лібералів.

Становлення Меріме - письменника відбувалося за часів запеклої боротьби між літературною молоддю, що прагнула оновлення французької літератури, і письменників старшого покоління, віддаючих перевагу перевіреним часом канонам класицизму. Меріме, знаходячись в дружніх відносинах з Гюго – главою і придуманим вождем романтичної молоді, а також із Стендалем, підтримав їх в боротьбі з класицизмом і взяв в цій боротьбі безпосередню участь.

Проспер Меріме – романіст новеліст

Письменник пройшов довгий і складний творчий шлях. Як художник він завоював популярність і визнання раніше Стендаля і Бальзака, в роки, коли романтики тільки підіймалися на штурм твердині класицизму, а література давала перші паростки.

Внутрішній вигляд Меріме, властиво його світовідчуванню суперечності, особливості його художньої манери неможливо осягнути, не враховуючи своєрідності пережитої їм еволюції. Художній розвиток Меріме виявився найтіснішим чином пов'язаним з ходом суспільного життя країни Його основні віхи в цілому співпадають з переломними, ключовими моментами історії Франції, і перш за все з революціями 1830 і 1848 років.

Інтерес до самостійної літературної творчості став виявлятися у Меріме ще на початку 20-их років, в студентську пору

Незабаром після знайомства із Стендалем і починається самостійна літературна діяльність Меріме.

Вперше, проте, широку популярність Меріме завоював в 1825 році, опублікувавши збірку п'єс «Театр Клари Газуль». Вихід у світ цього твору пов'язаний із зухвалою і спричинив немало пересудів містифікацією. Меріме видав свою збірку за твір якоїсь – вигаданої їм – іспанської актриси і суспільної діячки Клари Газуль. «Театр Клари Газуль» - надзвичайно самобутнє явище у французькій драматургії двадцятих років 19 століття. П'єси Меріме, пронизані симпатією до визвольного руху іспанського народу, звучали завзято, дихали оптимістичною вірою в неминучість перемоги прогресивного початку.

Сучасників Меріме, звиклих до просторових міркувань, вражав в п'єсах письменника стрімкий розвиток дії, безперервне чергування коротких виразних сцен, повне ігнорування правил про триєдність, несподівані і різкі переходи від сатиричних епізодів до пасажів.

Наступний твір Меріме названий ним «Гюзла» («Гуслі»), було знов пов'язано з літературною містифікацією. Містифікація Меріме увінчалася блискучим успіхом. Гармати і Міцкевіч прийняли створені його уяви твору за творіння слов'янської народної поезії і визнали можливим деякі з них перекласти на рідну мову (Міцкевіч переклав баладу «Морлак у Венеції», а Пушкін включив в свої «Пісні західних слов'ян» переробку одинадцяти поем «Гюзли»).

У 1828 році друкарня, що належала тоді Оноре де Бальзаку, віддрукувала історичну драму Меріме «Жакерія», присвячену бурхливим подіям далекого 16 століття.

Завершує перший період літературної діяльності Меріме його історичний роман «Хроніка царювання Карла 4-го» (1829) – підсумок ідейних і художніх шукань письменника в ці роки.

Проспер Меріме на початку свого творчого шляху, як вже наголошувалося, примикав до романтичного руху. Вплив романтичної естетики довго продовжував позначатися в творах письменника: воно відчутно у всій його творчій спадщині. Але поступово літературна діяльність Меріме приймала все більш виразно виражений реалістичний характер. Наочне втілення цієї тенденції ми знаходимо в «Хроніці царювання Карла 4-го».

Драма «Жакерія» і роман «Хроніка царювання Карла 4-го» Меріме – яскраві приклади того живого інтересу до історичної проблематики, до вивчення і осмислення національного минулого, який охопив передову суспільну і художню думку Франції в двадцятих і початку тридцятих років дев'ятнадцятого сторіччя. Обдумуючи події далекого минулого, Меріме не підганяв їх під сучасність, а шукав в них ключ до закономірностей епохи, що цікавила його, а тим самим і до відкриття більш широких історичних узагальнень.

1 2

Похожие работы