Современный украинский театр. Выдающиеся актеры и режиссеры

Не залишалася в цей час поза увагою українських митців і світова класика. Однак в її втіленні на перший план часто виходить прагнення нового „бачення” п’єси – як у виставі „Король Лір” за В. Шекспіром режисера С. Данченка на сцені Національного академічного театру імені І. Франка. Інколи класика на театральній сцені стає лише приводом для експериментаторства, вираження лише індивідуального світобачення режисера. Ці тенденції відбилися у виставі „Макбет” Е. Йонеско, режисера А. Литка на сцені Харківського академічного українського драматичного театру імені Т. Шевченка, в якій було створено атмосферу ярмаркового балагану, а як основоположний засіб виразності було обрано ритмізовану пластику. А. Жолдак переніс дію „Трьох сестер” А. Чехова в 1943 р. і відповідно одягнув героїв і наділив їх сучасною пластикою, у виставі „Гамлет. Сни” за твором В. Шекспіра режисер „переставив” місцями акти і позбавив акторів мови. У цілому діяльність А. Жолдака в Харківському академічному українському драматичному театрі імені Т. Шевченка стала ланцюгом експериментальних вистав, який склали „Гамлет”, „Венеція. Гольдоні”, „Ромео і Джульєтта”, „Один день Івана Денисовича”, „Місяць кохання”, в основу яких покладена його власна інтерпретація творів В. Шекспіра, К. Гольдоні, О. Солженіцина, І. Тургенєва.

Такі ж прочитання класики притаманні й іншим режисерам. Так „Гамлет” В. Шекспіра в баченні режисера С. Мойсеєва на сцені Київського Молодого театру став своєрідною анатомією зла, яке набуває не тільки пристойного, а інколи – навіть привабливого вигляду, який підкреслено суперсучасним одягом, чорними й білими окулярами. Переклад світового шедевру було здійснено, до речі, Ю. Андруховичем. У баченні С. Мойсєєва персонажі „Дяді Вані” А. Чехова стають людьми амбітними, зануреними в проблеми сексуального плану.

На жанр „кримінальної новели” був перетворений „Цар Едіп” Софокла у сценічній редакції і постановці Р. Стуруа на сцені Національного академічного театру імені І. Франка (2003 р. ).

У постановці „Отелло” В. Шекспіра Ю. Одиноким у Київському театрі на Лівому березі критиками було відзначено не тільки специфічне бачення класичного твору як „катастрофи кохання”, а й прагнення оригінальності в усьому.

На цьому тлі „перетворення заради перетворення” окремою постаттю є режисер Алла Бабенко. Здійснені нею постановки „Мадам Боварі” Г. Флобера, „Твій комік” Г. Макарчука (на основі листування М. Коцюбинського та О. Аплаксіної), „Дяді Вані” А. Чехова у Львівському театрі імені М

Заньковецької стали „відродженням” традиційного театру.

Традиційними стали Булгаківські фестивалі. Перший фестиваль пройшов у 2002 р. і був відзначений успіхом спектаклю „Собаче серце” М. Булгакова у виконанні американського театру „ZOO”. Улітку 2004 р. „географію” творчих колективів 2-го Булгаківського фестивалю значно розширив організатор і художній керівник цих мистецьких „зборів” В. Малахів: були представлені колективи з України, Росії, Польщі, Іраку. Цей фестиваль був присвячений „Майстру і Маргариті” М. Булгакова, цікавим втіленням роману стала вистава московського театру „Нота Бене”. До програми 2-го фестивалю увійшов кінофільм С. Маслобойщикова „…від Булгакова”.

У цей час вітчизняний театр опановує новий для нього жанр монодраму. У 1997 р. зусиллями режисера І. Волицької й актриси Л. Данильчук було створено прецедент постановки оповідань і листів В. Стефаника у спектаклі – моновиставі „Білі мотилі, плетені ланцюги” на Малій сцені театру „Воскресіння” у Львові.

Різноманітні втілення класичного надбання віддзеркалили одну з тенденцій українського театру – на перший план висувається постать режисера, який створює свій власний театр, публіка ж часто „іде” не стільки „на актора”, „на драматурга”, а саме – „на режисера”, на його інтерпретацію вже знайомого твору.

Однак лише класичним доробком, зважаючи на всю його безумовну значущість, театр сьогодні не обмежується, він активно звертається до сучасної драматургії. Втім ця площина стала для вітчизняного театру безумовною проблемою, яка виникла внаслідок і браку сучасної української драматургії, і відсутності її на національній театральній сцені. У середині 90-х рр. цю лакуну намагалися заповнити драматурги В. Босович п’єсою „Ісус – син Божий” і Я. Стельмах п’єсою „Стережися лева”.

У 1999 р. режисером І. Славинським на сцені Київського Молодого театру було поставлено „Синій автомобіль” Я. Стельмаха, С. Данченком у Національному академічному театрі імені І. Франка була здійснена постановка водевілю „Кохання у стилі бароко” цього ж автора. Білоцерківський музично-драматичний театр розширив свій репертуар завдяки творам сучасного драматурга В. Лисюка. 10-й річниці Чорнобильської трагедії було присвячено його п’єсу „Полин”. У 2000 р. В. Восканяном була поставлена фантастична комедія В. Лисюка „Контракт з божевільним”, своєрідний жанровий колаж, в якому з іронією та сарказмом відтворено тему пошуку молодими людьми слави й популярності. Сучасна репертуарна царина поповнюється також творами О. Ірванця. У 2001 р. молодий режисер С. Олешко ставить його „Маленьку п’єсу про зраду” в Харківському театрі-студії „Арабески”, у Київському театрі драми і комедії на Лівому березі режисер А. Крітенко у 2002 р. здійснив постановку п’єси „Брехун” (до цього вона з успіхом пройшла в постановці А. Крітенка в Німеччині й Люксембурзі).

1 2 3 4 5 6 7

Похожие работы