Специфика научного познания в естественных, общественных и технических науках

ПЛАН

Вступ

1. Пізнавальна творчість як пізнання можливостей.

2. Об’єктивні і суб’єктивні характеристики істини.

3. Абсолютні й відносні характеристики істини.

4. Роль «божевільних» ідей в науковому пізнанні.

5. Досвідний рівень пізнання

6. Пізнавальний процес як взаємодія логіки й інтуїції

Висновок


Вступ

Основною метою вивчення цієї теми є більш доцільне ознайомлення з пізнанням,  як творчістю,  з проблемами істини,  з об”єктивними і суб”єктивними характеристики істини,  з абсолютними й відносними характкристиками істини,  з шляхами та способами пізнавального освоєння світу,  з джерелами пізнання.

 Пізнання-процес цілеспрямованого,   активного відображення дійсності в всвідомості людини,   зумовлений суспільно-історичною практикою людства. він є предметом дослідження такгоь розділу філософії,   як теорія пізнання.

Теорія пізнання(гносеологія)-це розділ філософії,  що вивчає природу пізнання,  закономірності пізнавальної діяльності людини,  її пізнавальні можлвості та здібності; передумови, засоби та  форми пізнання, а також відношення знання до дійсності, закони його функціонування та умови й критерії його істинності й достовірності.

Визначемо також, що у теорії пізнання є питання про відношення знання про світ до власне світу, чи спроможна наша свідомість (мислення,  відчуття,  уявлення) давати адекватне водображення дійсності.

Для сучасної матеріалістичної філософії процес пізнання носить суспільно-історичний характер, що виявляється,  по-перше, у тому,  що всі людські пізнавальні здібності й можливості формуються на основі практики і зумовленінею; по-друге,  окрема людина навчається мислити і пізнавати разом із засвоєнням форм і способів людської діяльності,  набутих людством знан,  мови,  тобто завдяки зосвоєнню суспільно-історичного досвіду,  нагромадженого попереднім поколіннями ; по-третє, сам процес оволодіння цим досвідом передбачає життя в суспільстві,  в людському колективі; по-четверте, те, що людина може пізнати і що вона пізнає,  теж визначається рівнем суспільно-історичного розвитку людста, всесвітньо-історичним розвитком загальної системи знань,  закріплених у предметах матеріальної та духовної культури,  в категоріальній будові мислення,  в його структурі,  в мові.               

Пізнавальна творчість як пізнання можливостей

Пі­знання є процесом ідеального освоєння реального світу. Реалізуючись у ході відображення його свідомістю,  пізна­вальний процес посягає принципово творчим відображенням об’єктивної реальності,  оскільки його результатом не є створення ідеальної копії наявного стану речей,  «повторен­ня» в ідеальній формі того,  що є (а саме так уявлялася суть пізнання в матеріалізмі,  та й багато хто з природодо­слідників саме так уявляюгь зміст пізнання). Пізнання виявляє об’єктивний зміст реальності як діалектичної єдності дійсності (того,  що є) і можливості (того,  що могло бути в минулому,  але не здійснилося,  і того,  що буде і може бути в майбутньому).

  Таким чином,  пізнання відображає не тільки дійсно іс­нуючі (або ті,  що дійсно існували чи будуть дійсно існува­ти) предмети,  процеси і явища,  але й усі їх можливі моди­фікації. Інакше кажучи,  пізнання відображає загальне.

Згадаймо у зв’язку з цим полеміку середньовічних номіналістів і реалістів щодо статусу існування загального. І ті,  й інші мали рацію і,  водночас,  помилялися. Головна помилка обох сторін полягала в ототожненні поняття «іс­нування» з існуванням у формі наявного,  дійсного. Звідси прагнення реалістів ствердити існування «будинку взага­лі» як однопорядкового з існуванням конкретних одинич­них будинків (звичайно ж,  «будинок взагалі» в такий спо­сіб не існує,  він існує як єдність дійсного існування разом з усіма можливими). Номіналісти ж,  цілком справедливо заперечуючи існування «будинку взагалі» лише як дійсного  існування,  помилково заперечували на цій підставі,  що за­гальне (будинок взагалі) не існує як таке (адже можливе теж існує).

 Ідея тотожності дійсного («чуттєвого») існування з іс­нуванням взагалі міцно трималася у свідомості філософів і природодослідників аж до недавнього часу. Так,  відомий природодослідник англієць Томас Генрі Гекслі (1825—1895) наприкінці минулого століття робить агностичний ви­сновок відносно пізнаваності матерії—«не знаємо і не можемо знати» — лише на тій підставі,  що матерія як така не існує в статусі дійсного існування. «Що нам,  в кінце­вому рахунку,  відомо, —розпачливо запитує Гекслі, —при цю жахливу «матерію»,  крім того,  що це назва невідомої гіпотетичної причини станів нашої свідомості?»

Отже,  пізнавальний процес відображає не саму реаль­ність як таку,  а «конструктивні схеми» речей і процесів,  що складають її,  і тому відображає не тільки «здійснені» ва­ріанти цих «схем» (дійсність,  наявний стан речей),  але й одночасно і всю сукупність нездійснених варіантів,  тобто—­можливості.

Об’єктивні і суб’єктивні характеристики істини. З ха­рактеристики пізнавального процесу як відображення на­вколишньої реальності випливає характеристика істини як правильного,  адекватного її відображення. Якщо ж з яки­хось причин адекватність відображення порушується,  де­формується,  результат пізнання набуває протилежного ха­рактеру — заблудження (омана).  Однак,  як уже зазначалося,  наше відображення ніколи не є дзеркальною копією реального  світу,  а якщо між реальним предметом і його пізнавальним образом не існує такої абсолютної («дзеркальної») подіб­ності,  то виникає питання про критерії розрізнення між правильним і деформованим відображенням,  між істиною і заблудженням.

1 2 3