Сущность, природа, структура и разновидности творчества

Творчість у широкому розумінні - це пошук чогось нового, невідомого, чого люди не знали раніше. Але яким же чином ми можемо шукати те, чого не знаємо? Коли ж знаємо, що шукати, то як ми можемо знайти щось нове, чого не знаємо? Відповідь на ці запитання не може бути однозначною. По-перше, тому, що творчість - це не тільки абсолютно нове знання для всього людства: творить і той, хто, образно кажучи, «винаходити велосипед», але не знає, що він уже відкритий. По-друге, «винахід велосипеда» теж може бути абсолютно новим для всього людства, якщо такої конструкції раніше людство не знало. Якщо виходити з критерію новизни, то до творчих завдань можна віднести такі варіанти досліджень: 1) нового об’єкта новими методами; 2) нового об’єкта традиційними методами; 3) вже відомого об’єкта новими методами; 4) відомого об’єкта в нових умовах.

У кожному з цих випадків можна отримати нове знання в тому чи іншому вигляді: винаходів, раціоналізаторських пропозицій, інновацій, ноу-хау, логіко-конструктивних роз­робок, сценаріїв, промислових зразків, теорій, гіпотез, ідей, фактів, концепцій, методів, засобів, підходів тощо.

Звичайно, для прояву творчої праці треба мати творчі здібності, які можуть бути або природними, або набутими в процесі навчання й виховання. Питання про міру зумовленості творчих здібностей самою природою і системою виховання має багатовікову історію. Його ставив і робив спробу вирішити ще Платон у формі анамнезу (від грец. άνάμνησις - спомин, нагадування), тобто пригадування і з’ясування думок, які заздалегідь існують у голові.

У наш час така проблема привертає увагу дедалі більшої кількості дослідників. Це пов’язано насамперед із вирішенням практичних питань виховання і добору творчих працівників для різних галузей суспільного виробництва. Розглянемо основні концепції природи творчості: перша з них розглядає творчість як уроджену якість, друга - як якість, котру можна виховати, і третя - як частково вроджену й частково виховану.

На думку В.  Й.  Векслера та П.  Л.  Капиці, здатність до творчості є вродженою, бо для того, щоб, наприклад, співати, треба мати голос, щоб танцювати, треба мати хист, щоб писати добрі вірші, треба мати талант. Вчені висловлюють сумнів щодо того, що створення, наприклад, у консерваторії композиторського відділення автоматично веде до появи талановитих авторів музичних творів. На їхню думку, нічого з цього наміру не вий­де, якщо серед прийнятих на це відділення студентів не було музично обдарованих осіб.

П.  К.  Анохін, визначаючи якості вченого-дослідника, вказує на такі, що формуються за життя, тобто у процесі виховання: одержимість, горіння, благородний сумнів, вміння логічно мислити, наявність симультанного (від лат. simultané - одночасний, здатність одночасно оперувати багатьма мисленими об’єктами) мислення та почуття нового. В тій чи іншій формі цю думку поділяє багато фізіологів та психологів, зокрема, С.  Л.  Рубінштейн, Г.  С.  Костюк, А.  А.  Нейфах, Н.  О.  Славська та ін. Так, для А.  А.  Нейфаха є безперечним те, що людина успадковує не тільки фізіологічний «механізм», а й вищі психічні якості, в тому числі такі, як здатність до творчості. Він ставить питання про збереження та розмноження рідкісного генетичного коду, який дає змогу стати генієм.

З критикою положень, висловлених А.  А.  Нейфахом, виступив О.  М.  Леонтьєв. Він зазначив, що психологічний розвиток особистості являє собою досить складний процес, який характеризується прижиттєвим формуванням спеціальних людських здібностей і функцій. Ці психологічні «новоутворення» мають, зрозу­міло, свій фізіологічний субстрат, а саме функціональні системи, які складаються в діяльності дитини, а потім і дорослої людини. При цьому, коли ці системи уже сформувались, вони функціонують так, як і звичайні органи, наперед визначені біологічною спад­ковістю: тому їхнє функціонування часто здається проявом урод­жених здібностей»

Попри ці крайнощі, наукові та життєві факти висвітлюють подвійну детермінацію творчих здібностей - факторами успадкованими і факторами впливу соціального середовища через систему виховання. Відомі ж, наприклад, цілі родини математиків, музикантів, здібності яких можна пояснити генетичною передачею математичної або музичної обдарованості, проте в галузі літератури, мистецтва така спадковість не спостерігається, хоча роль традицій має місце й тут. З позицій генетики ця різниця пояснюється тим, що математичні й музичні здібності успадковуються простіше і діють домінантно, в той час як літературні - слабкіше, і комплекс нахилів, які були в батьків, часто порушується в процесі переходу дітям.

Водночас відомі факти виходу з окремих середніх шкіл багатьох видатних людей. Це можна пояснити не інакше, як різним ступенем створених у школах умов для виявлення творчих здібностей та їх виховання. Навряд чи таку різницю можна пояснити випадковими скупченнями особливо обдарованих дітей в одних школах і відсутністю їх в інших. Та й, зрештою, відомі факти значно більшої творчої віддачі осіб, які пройшли підготовку з тієї чи ін­шої методики навчання.

Американські психологи висловлюють думку про існування певної групи людей, які відзначаються винятковою обдарова­ністю до відповідних професій, але через несприятливі соціальні умови позбавлені спеціальної освіти, і тому не підозрюють, що мають певні здібності, відчувають болісну невдоволеність від будь-якої «простої» професії, що й спричиняє їхнє «блукання по професіях». Таке «блукання» може зрештою завести цих людей на «соціальне дно». Для перевірки такої гіпотези було протестовано близько сотні людей з «соціальної ями». І виявилось, що два або три похмурих бідолахи, які пустилися берега, показали на окремих тестах результати, значно вищі від норми. Вони були залучені до вузькоспеціальних програм освіти, де отримували знання у дозах, непосильних для звичайних студентів, засвоювали знання з казковою легкістю й незвичайним натхненням. Результат був приголомшуючий - один із них через вісім місяців став професором, другий - через півтора року очолив відділ електроніки у солідній науково-дослідній установі.

Однак слід підкреслити, що геній - не тільки щаслива «порода», іскра Божа, це також сприятливе середовище, в якому може розкритися творчий потенціал людини, і наполеглива праця над собою. Як відзначив А.  Ейнштейн, геній - це лише на 10 відсот­ків талант, а на 90 відсотків - наполеглива праця й терпіння.

Існує ще психопатологічна концепція природи творчих здіб­ностей. Її прихильники, спостерігаючи творчі особистості, нерідко спосіб їхнього життя пов’язують з ексцентричною поведінкою, сварливим характером і, головне, винятковістю продукту їхньої творчості. Тому вважають, що процес творення - це психологічна «ненормальність», патологічне відхилення (аномалія) від нормального психічного стану. Класичним виявом такого погляду є твердження італійського психіатра і кримінолога Ч.  Лом­брозо про геніальність як психопатологічне явище, хоча й особливого ґатунку. Про це, на його думку, свідчать і такі соматичні (тобто тілесні) ознаки творців, як хиби постави, вузькогрудість, фізична нерозвиненість, худорлявість, деформований череп, а також типовий для душевнохворих вираз обличчя, часто заїкання, бездітність, замкнутість, грубість, недостатня повага до батьків і старших тощо. Якщо у талановитих або обдарованих людей (але не геніальних) процес творчості викликається й супроводжується певним зусиллям, то у геніїв він відбувається спонтанно, імпульсивно, у напівсні, в стані депресії, меланхолії, а іноді навіть у маніакальному стані. Геніям притаманна гранична нервозність і схильність до психозів.

Ч.  Ломброзо, не обмежуючись вивченням «зовнішньої схожості генія й душевнохворого», зробив ряд спостережень за процесом творчості та стилем праці геніальних людей. Виявилось, що їхній творчий процес є ірраціональним і є результатом дії підсвідомих механізмів, відзначається вичерпною сконцентрованістю психічних зусиль, винятковою проникливістю й чуттєвістю, їхня пам’ять і комбінаторна здатність мислення є набагато вищими, ніж у звичайних людей. Роль підсвідомості при цьому настільки велика, що геніальні люди реально бачать речі, які породжує їхня уява. Підсвідомих механізмів творчості Ч.  Ломброзо не розкриває, але намагається пов’язати інтелектуальні здібності з епілепсією. Звичайно, багато видатних людей (Юлій Цезар, Петро І, Наполеон, Ф. М. Достоєвський та ін. ) були хворі на епілепсію. Але можна також назвати багато геніальних людей, які були здоровими.

Психоаналітична концепція творчості побудована З. Фрейдом та його учнями. Він розглядав організм людини як біоенергетичну систему і зробив висновок про сексуальний характер підсвідомої енергії, яку назвав лібідо. Первісна сексуальна енергія - лібідо, яка часто-густо законсервована, може трансформуватися в інші форми енергії - художньої, винахідницької, наукової творчості. Особливість, або точніше структура психіки, за З. Фрейдом, складається з трьох ієрархічних рівнів - підсвідомого, передсвідомого і свідомого, причому підсвідоме - це осердя первісної сексуальної енергії. Воно далеко не завжди «проривається» у свідомість внаслідок стереотипів поведінки, які прийняті в суспільстві. Другий рівень, передсвідоме, є сховищем сублімованого з першого рівня енергії, яка набула форми різних психічних утворень, таких, що стоять близько порога свідомості, і тому можуть стати його змістом. Саме там зосереджується вид енергії, спеціально спрямований до організуючої, формальної або естетичної діяльності. Свідомість же через свої заборони пригнічує потяг проникнути в зміст процесів, які здійснюються в підсвідомому, весь час конфлік­тує з ним, пригноблює сексуальний потяг.

1 2