Третьи лица как участники хозяйственного процесса
Поняття і види третіх осіб. Участь третіх осіб у господарському процесі відбувається згідно з положеннями ст. ст. 26-27 ГПК України.
Господарське процесуальне законодавство передбачає два види третіх осіб:
- які заявляють самостійні вимоги на предмет спору (ст. 26 ГПК України);
- які не заявляють самостійних вимог на предмет спору (ст. 27 ГПК України).
Пункт 7 роз’яснення Вищого арбітражного суду України від 10 грудня 1996 р. № 02-5/422 «Про судове рішення» звертає увагу на те, що за наявності у справі третіх осіб у вступній та описовій частинах рішення згідло зі ст. ст. 26 та 27 ГПК України має бути точно визначений їх статус - із самостійними вимогами щодо предмета спору чи без таких. Залежно від цього слід формулювати мотивувальну та резолютивну частини рішень.
Зазначені види третіх осіб мають цілком відмітний процесуальний статус, утім, їх об’єднує те, що вони мають певний правовий зв’язок зі спірним матеріальним правовідношенням, із предметом спору. Отже, треті особи - це особи, які перебувають у певних відносинах зі стороною (сторонами) справи, та/або мають певні права щодо предмета спору і, як наслідок, рішення у справі може вплинути на їх права і обов’язки.
Треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору (іменуються також третіми особами із самостійними вимогами) - це особи, які вступають у вже порушену справу до прийняття господарським судом рішення для захисту власних матеріально-правових інтересів, подавши позов до однієї або обох сторін.
ТОВ «Перше» подало позов до ТОВ «Друге» про визнання права власності на нерухоме майно. Господарський суд порушив провадження у справі і розпочав її розгляд. ТОВ «Третє», довідавшись про існування такої справи, подало в цій справі позов до ТОВ «Перше» і ТОВ «Друге» про визнання його права власності на це нерухоме майно як третя особа із самостійними вимогами на предмет спору.
Наведений приклад є дуже характерним. ТОВ «Третє» у цій ситуації могло, звісно, подати позов до ТОВ «Перше» і ТОВ «Друге» не як третя особа в уже порушеній справі, а окремо - як звичайний позивач. Як наслідок, за позовною заявою ТОВ «Третє» було б порушено провадження у ще одній справі і в суді опинилося б дві справи з одним предметом, але трохи різним за складом учасників. Утім, законне та обґрунтоване рішення в такій ситуації може бути винесене лише при розгляді вимог і заперечень усіх осіб, що стверджують про наявність у них права власності на спірну нерухомість в одному процесі. Інститут третіх осіб із самостійними вимогами дає змогу не порушувати дві окремі справи і згодом об’єднувати їх в одне провадження, а одразу розв’язувати спір за участю всіх зацікавлених осіб в одній справі. Утім, слід підкреслити, що зацікавлена особа самостійно приймає рішення - як їй подавати позов - як позивача із тим, щоб було порушено нову справу, або ж вступати зі своїм позовом у вже порушену справу як третя особа із самостійними вимогами на предмет спору.
Третіх осіб із самостійними вимогами слід відрізняти від співпозивачів. Слід погодитися з М. О. Абрамовим, який зазначає, що третя особа є, по суті, другим позивачем, саме другим позивачем, а не співпозивачем, оскільки її інтереси відрізняються від інтересів першого позивача. Співпозивачі пред’являють свої вимоги лише до відповідача, тоді як третя особа, звертаючись із вимогою до відповідача, оспорює водночас і право позивача на предмет спору[1].
Отже, можна зазначити такі принципові відмінності між співпозивачем і третьою особою, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору:
- Господарська справа порушується через прийняття до провадження позову позивача, або співпозивачів
- Вимоги співпозивачів завжди спрямовані до відповідача (співвідповідачів) за первісним позовом. Вимоги третьої особи із самостійними вимогами можуть бути звернені: до позивача; до відповідача; одночасно до позивача і відповідача.
Слід зауважити, що КАС України і ЦПК України зобов’язують третю особу із самостійними вимогами подавати свій позов одразу і до позивача, і до відповідача у справі.
Натомість, у господарському процесі вимоги позивача і третьої особи із самостійними вимогами можуть і не мати взаємовиключного характеру: саме в такому випадку третя особа адресує свої вимоги лише відповідачеві у справі.
Різне регулювання цього питання у різних процесуальних кодексах є наслідком дискусії, яка точилася ще в 50-х-60-х роках минулого сторіччя, у якій К. С. Юдельсон уважав, что третя особа адресує свої вимоги завжди обом сторонам, тоді як М. О. Гурвич та інші - що позов третьої особи може бути заявлений як до обох сторін, так і до однієї з них.
Фізична особа А і юридична особа Б є акціонерами
AT, яке провело річні загальні збори акціонерів із суттєвими порушеннями. Фізична особа А подала позов на заяву про визнання недійсним рішення загальних зборів акціонерів AT з тих підстав, що її не було повідомлено про скликання зборів. Згодом юридична особа Б вступила у справу як третя особа із самостійними вимогами і також просила суд визнати рішення недійсним на тих підставах, що їй було відмовлено у реєстрації і, відповідно,- не була допущено до участі у зборах.
Якщо позовна заява третьої особи подана до позивача, або до обох сторін справи, первісний позивач у справі стосовно третьої особи опиняється у положенні відповідача, зберігаючи свій статус позивача щодо первісного відповідача.
Оскільки третя особа із самостійними вимогами вступає у справу шляхом пред’явлення позову, вона повинна додержуватися встановленого законом порядку його пред’явлення. Слід погодитися з С. В. Васильєвим, який зазначає, що критерієм допуску третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги до участі у справі, є зв’язок зі спірними правовідносинами, з предметом спору[2]. Позовна заява третьої особи із самостійними вимогами подається із додержанням правил про підсудність, підвідомчість, об’єднання позовних вимог. Вичерпний перелік підстав, по яких можлива відмова в прийнятті позовної заяви і повернення позовної заяви, що міститься в ст. 62 ГПК України, розповсюджується і на третіх осіб із самостійними вимогами. Також на них поширюються всі обмеження, котрі ГПК України встановлює щодо статусу позивача: у господарському процесі третьою особою із самостійними вимогами може бути юридична особа, фізична особа - суб’єкт підприємництва, у деяких випадках, якщо це дозволяють положення ГПК України щодо підвідомчості, - фізична особа, яка не має статусу підприємця, а також - державний орган або орган місцевого самоврядування, якщо він уступає в уже порушену справу із позовом за захистом, відповідно, державних інтересів чи інтересів місцевого самоврядування.
ТОВ подало позов до АТ про визнання права власності на нерухоме майно. Господарський суд порушив провадження у справі і розпочав її розгляд. Фізична особа А, яка не є суб’єктом підприємницької діяльності, довідавшись про існування такої справи, подало в цій справі позов до ТОВ і АТ про визнання її права власності на це нерухоме майно як третя особа із самостійними вимогами на предмет спору. Господарський суд не прийме таку позовну заяву до провадження, оскільки фізична особа А не наділена правом на звернення до господарського суду, утім, може подати такий самий позов до загального суду.
Вступ у справу третьої особи із самостійними вимогами на предмет спору можливий тільки на підставі її позовної заяви (ст. 26 ГПК України), але не за клопотанням сторін, прокурора або з ініціативи господарського суду[3]. Отже, вступ третьої особи із самостійними вимогами у справі - це завжди її вольовий акт, утілений у її позовній заяві.