Третьи лица как участники хозяйственного процесса

Поняття і види третіх осіб. Участь третіх осіб у господарсько­му процесі відбувається згідно з положеннями ст. ст. 26-27 ГПК України.

Господарське процесуальне законодавство передбачає два види третіх осіб:

  • які заявляють самостійні вимоги на предмет спору (ст. 26 ГПК України);
  • які не заявляють самостійних вимог на предмет спору (ст. 27 ГПК України).

Пункт 7 роз’яснення Вищого арбітражного суду України від 10 грудня 1996 р. № 02-5/422 «Про судове рішення» звертає увагу на те, що за наявності у справі третіх осіб у вступній та описовій час­тинах рішення згідло зі ст. ст. 26 та 27 ГПК України має бути точно визначений їх статус - із самостійними вимогами щодо предмета спору чи без таких. Залежно від цього слід формулювати мотиву­вальну та резолютивну частини рішень.

Зазначені види третіх осіб мають цілком відмітний процесуаль­ний статус, утім, їх об’єднує те, що вони мають певний правовий зв’язок зі спірним матеріальним правовідношенням, із предметом спору. Отже, треті особи - це особи, які перебувають у певних від­носинах зі стороною (сторонами) справи, та/або мають певні права щодо предмета спору і, як наслідок, рішення у справі може впли­нути на їх права і обов’язки.

Треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спо­ру (іменуються також третіми особами із самостійними вимога­ми) - це особи, які вступають у вже порушену справу до прийнят­тя господарським судом рішення для захисту власних матеріально-правових інтересів, подавши позов до однієї або обох сторін.

ТОВ «Перше» подало позов до ТОВ «Друге» про ви­знання права власності на нерухоме майно. Господар­ський суд порушив провадження у справі і розпочав її розгляд. ТОВ «Третє», довідавшись про існування та­кої справи, подало в цій справі позов до ТОВ «Перше» і ТОВ «Друге» про визнання його права власності на це нерухоме майно як третя особа із самостійними ви­могами на предмет спору.

Наведений приклад є дуже характерним. ТОВ «Третє» у цій си­туації могло, звісно, подати позов до ТОВ «Перше» і ТОВ «Друге» не як третя особа в уже порушеній справі, а окремо - як звичай­ний позивач. Як наслідок, за позовною заявою ТОВ «Третє» було б порушено провадження у ще одній справі і в суді опинилося б дві справи з одним предметом, але трохи різним за складом учасників. Утім, законне та обґрунтоване рішення в такій ситуації може бути винесене лише при розгляді вимог і заперечень усіх осіб, що ствер­джують про наявність у них права власності на спірну нерухомість в одному процесі. Інститут третіх осіб із самостійними вимогами дає змогу не порушувати дві окремі справи і згодом об’єднувати їх в одне провадження, а одразу розв’язувати спір за участю всіх зацікавлених осіб в одній справі. Утім, слід підкреслити, що за­цікавлена особа самостійно приймає рішення - як їй подавати по­зов - як позивача із тим, щоб було порушено нову справу, або ж вступати зі своїм позовом у вже порушену справу як третя особа із самостійними вимогами на предмет спору.

Третіх осіб із самостійними вимогами слід відрізняти від спів­позивачів. Слід погодитися з М. О. Абрамовим, який зазначає, що третя особа є, по суті, другим позивачем, саме другим позивачем, а не співпозивачем, оскільки її інтереси відрізняються від інтересів першого позивача. Співпозивачі пред’являють свої вимоги лише до відповідача, тоді як третя особа, звертаючись із вимогою до від­повідача, оспорює водночас і право позивача на предмет спору[1].

Отже, можна зазначити такі принципові відмінності між спів­позивачем і третьою особою, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору:

  1. Господарська справа порушується через прийняття до прова­дження позову позивача, або співпозивачів
    Натомість, третя особа із самостійними вимогами завжди вступає в уже порушену справу.
  2. Вимоги співпозивачів завжди спрямовані до відповідача (співвідповідачів) за первісним позовом. Вимоги третьої особи із самостійними вимогами можуть бути звернені: до позивача; до від­повідача; одночасно до позивача і відповідача.

Слід зауважити, що КАС України і ЦПК України зобов’язують третю особу із самостійними вимогами подавати свій позов одразу і до позивача, і до відповідача у справі.

Натомість, у господарському процесі вимоги позивача і третьої особи із самостійними вимогами можуть і не мати взаємовиключного характеру: саме в такому випадку третя особа адресує свої ви­моги лише відповідачеві у справі.

Різне регулювання цього питання у різних процесуальних ко­дексах є наслідком дискусії, яка точилася ще в 50-х-60-х роках минулого сторіччя, у якій К. С. Юдельсон уважав, что третя особа адресує свої вимоги завжди обом сторонам, тоді як М. О. Гурвич та інші - що позов третьої особи може бути заявлений як до обох сторін, так і до однієї з них.

Фізична особа А і юридична особа Б є акціонерами

AT, яке провело річні загальні збори акціонерів із сут­тєвими порушеннями. Фізична особа А подала позов­  на заяву про визнання недійсним рішення загальних зборів акціонерів AT з тих підстав, що її не було пові­домлено про скликання зборів. Згодом юридична особа Б вступила у справу як третя особа із самостійни­ми вимогами і також просила суд визнати рішення недійсним на тих підставах, що їй було відмовлено у реєстрації і, відповідно,- не була допущено до участі у зборах.

Якщо позовна заява третьої особи подана до позивача, або до обох сторін справи, первісний позивач у справі стосовно третьої особи опиняється у положенні відповідача, зберігаючи свій статус позивача щодо первісного відповідача.

Оскільки третя особа із самостійними вимогами вступає у справу шляхом пред’явлення позову, вона повинна додержуватися вста­новленого законом порядку його пред’явлення. Слід погодитися з С. В. Васильєвим, який зазначає, що критерієм допуску третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги до участі у справі, є зв’язок зі спір­ними правовідносинами, з предметом спору[2]. Позовна заява третьої особи із самостійними вимогами подається із додержанням правил про підсудність, підвідомчість, об’єднання позовних вимог. Ви­черпний перелік підстав, по яких можлива відмова в прийнятті по­зовної заяви і повернення позовної заяви, що міститься в ст. 62 ГПК України, розповсюджується і на третіх осіб із самостійними вимога­ми. Також на них поширюються всі обмеження, котрі ГПК України встановлює щодо статусу позивача: у господарському процесі тре­тьою особою із самостійними вимогами може бути юридична особа, фізична особа - суб’єкт підприємництва, у деяких випадках, якщо це дозволяють положення ГПК України щодо підвідомчості, - фі­зична особа, яка не має статусу підприємця, а також - державний орган або орган місцевого самоврядування, якщо він уступає в уже порушену справу із позовом за захистом, відповідно, державних ін­тересів чи інтересів місцевого самоврядування.

ТОВ подало позов до АТ про визнання права влас­ності на нерухоме майно. Господарський суд порушив провадження у справі і розпочав її розгляд. Фізична особа А, яка не є суб’єктом підприємницької діяльнос­ті, довідавшись про існування такої справи, подало в цій справі позов до ТОВ і АТ про визнання її права власності на це нерухоме майно як третя особа із самостійними вимогами на предмет спору. Госпо­дарський суд не прийме таку позовну заяву до прова­дження, оскільки фізична особа А не наділена правом на звернення до господарського суду, утім, може пода­ти такий самий позов до загального суду.

Вступ у справу третьої особи із самостійними вимогами на пред­мет спору можливий тільки на підставі її позовної заяви (ст. 26 ГПК України), але не за клопотанням сторін, прокурора або з іні­ціативи господарського суду[3]. Отже, вступ третьої особи із само­стійними вимогами у справі - це завжди її вольовий акт, утілений у її позовній заяві.

1 2