Законная сила приговора в уголовном процессе
Преюдиціям у кримінальному процесі приділено багато уваги, але це питання й досі залишається спірним. На думку Ф. Н. Фаткул- ліна та В. Д. Арсеньєва, преюдицію слід визначати через недопустимість провадження з приводу такого ж обвинувачення, за яким є невідмінений вирок або постанова про закриття справи. Інший підхід до преюдицій у Ю. М. Грошевого, що правильно, на наш погляд, пов’язує преюдиції з оцінкою доказів. «Преюдиції - це не спосіб доказування фактів, а загальне положення (правило), в силу якого особа, що провадить оцінку доказів, і суд вправі вважати встановленими обставини, що мають значення для вирішення кримінальної справи». На розумінні преюдиції у кримінальному процесі як певного правила наполягає і Д. В. Шилін: «Преюдицією є правило, що встановлює підстави та порядок використання органом дізнання, слідчим, прокурором, судом, суддею фактів та правових висновків, встановлених такими, що мають юридичну силу рішеннями органу дізнання, слідчого, прокурора, суду, судді у кримінальних, цивільних, господарських або адміністративних справах, якими справу вирішено по суті, як таких, що не потребують повторного доведення».
Отже, про преюдицію йдеться тоді, коли суду відомо, що певні дії особи або фактичні обставини, що мають значення для справи, яка знаходиться в провадженні, уже були раніше розглянуті судовим органом і стосовно них було винесене рішення. Але як бути у випадку, коли преюдиція протирічить переконанню судді, що розглядає кримінальну справу? Теорія кримінального процесу містить різні погляди на вирішення таких колізій. Нам видається правильною пропозиція відкинути преюдицію, якщо вона спростовується зібраними по справі доказами. Тобто, в такому разі суддя повинен виносити вирок, керуючись своїм власним переконанням. Це пояснюється тим, що практиці відомі випадки набрання законної сили незаконним та необгрунтованим вироком. Тому при виникненні даних, що свідчать про неправосудність раніше винесеного вироку, він не може бути покладений в основу висновків у новому судовому рішенні, адже на оцінці доказів по новій справі ґрунтується суддівське переконання.
Тож, під преюдиціальністю слід розуміти властивість судового рішення, відповідно до якої обставини, встановлені ним, можуть бути покладені в основу іншого рішення без додаткової перевірки. Варто зазначити, що преюдиціальною силою володіють зафіксовані у вироку факти і обставини, а не ті докази, якими вони встановлюються; доказам властивість преюдиціальності не властива. Оскільки особи, що беруть участь у справі, не вправі представляти, а суд не вправі досліджувати докази, що стосуються раніше встановлених юридичних фактів і правовідносин, то ці факти (правовідносини) виключаються зі сфери доказування, а значить повинні прийматися судом в тому вигляді, в якому вони зафіксовані в первинному судовому рішенні.
Властивість преюдиціальності ґрунтується на тому, що визначені законом процесуальні правила доказування єдині, тому немає ніяких підстав вважати, що судження іншого суду щодо фактів, які були вже предметом судового дослідження, мають більшу перевагу, є більш правильними. Якщо вирок винесено з дотриманням всіх передбачених законом умов, якщо вищі суди при його перевірці не виявили в ньому дефектів, то чому більш пізнє рішення протирічить першому і має більше підстав для визнання його дійсним? Єдність судової системи обумовлює наділення судових рішень властивостями акту правосуддя у рівній мірі. Тож незалежно від того, в рамках якого судочинства (кримінального, цивільного, адміністративного та ін. ) винесені, вони рівною мірою наділяються законною силою.
Вважаємо, що, крім процесуальної економії, можна виділити дві мети, які повинні досягатися дією преюдиції судового рішення. Першою метою є забезпечення відповідності судових рішень один одному, виключення суперечливості між ними. При цьому метою такої відповідності може, в свою чергу, слугувати забезпечення стабільності у відносинах за участю відповідних осіб, підтримання авторитету суду і судових рішень. На користь необхідності відповідності судових рішень один одному можна навести ще один аргумент: якщо сторона звертається за допомогою до суду, вона покладається на його волю у вирішенні спору. Не можна допускати, щоб рішення, винесене пізніше іншим судом, якби «скасовувало» попереднє. Повинна зберігатися стабільність і визначеність правовідносин, існування яких зафіксоване в судовому рішенні. Крім того, наявність двох суперечливих судових рішень може призвести до несприятливих наслідків. Якщо рішення не відповідають один одному в частині кваліфікації правовідносин, залишається не досягнутою мета всього судового процесу: захист права і усунення його невизначеності. Ситуація залишається спірною і єдиним виходом з неї міг би стати новий процес. Проте новий процес неможливий через дію властивості виключності одного із зазначених судових рішень. Якщо ж рішення не відповідають один одному в частині встановлення юридичних фактів, то неясно, яке з них має мати преюдиціальне значення в подальших суперечках за участю сторін.
Розглянуті властивості вироку, що набрав законної сили, є рівнозначними і взаємозалежними. Не дивлячись на важливе значення кожної окремої характеристики, вважаємо недоцільним і неправильним виділяти та надавати перевагу будь-якій з них у порівнянні з іншими.
Виходячи з вищевикладеного, пропонуємо на законодавчому рівні визначити поняття набрання вироком законної сили як «закріплений у законі момент, з настанням якого вирок набуває властивостей обов’язковості, виключності, незмінності та преюдиціальності і підлягає обов’язковому виконанню уповноваженими особами, доки його не буде відмінено у встановленому законом порядку». Значення законодавчого закріплення моменту набрання вироком законної сили продиктоване недопустимістю як виконання вироку до набрання ним законної сили (окрім спеціально передбачених випадків), так і його невиконання та несвоєчасне і неналежне виконання після набрання законної сили. Лише після набрання законної сили всі висновки та приписи, що містяться у вироку, набувають обов’язкового характеру і підлягають безумовному виконанню.
Проведений аналіз дозволяє дійти висновку, що законна сила є важливим правовим інститутом кримінального судочинства, який втілює силу і авторитет судової влади і наділяє вирок такими властивостями, як обов’язковість, незмінність, виключність, преюдиціальність.
Література
- Грошевий Ю. М. Правові властивості вироку - акту правосуддя: навч. посібник / Грошевий Ю. М. - X. : УкрЮА, 2004. - 48 с.
- Шилін Д. В. Кримінально-процесуальна преюдиція в процесі доказування у кримінальних справах / Шилін Д
- Кримінальний процес: підручник / за ред. Ю. М. Грошевого та О. В. Капліної. - X. : Право, 2010. - 608 с.
- Кримінальний процес в питаннях і відповідях: Загальна і Особлива частини: навч. посіб. /Л. Д. Удалова, В. В. Рожнова, Д. О. Савицький, О. Ю. Хабло. - 3-тє вид. , доповн. і переробл. - К: Скіф, 2013. - 250 с.
- Кримінальний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар / за ред. В. Г. Гончаренка, В. Т. Нора, М. Є. Шумила. - К. : Юстиніан, 2012. - 1217 с.
- Кримінальний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар / Відп. ред. : СВ. Ківалов, СМ. Міщенко, В. Ю. Захарченко. - X. : Одіссей, 2013. - 1104 с.