Законная сила приговора в уголовном процессе

Преюдиціям у кримінальному процесі приділено багато уваги, але це питання й досі залишається спірним. На думку Ф. Н. Фаткул- ліна та В. Д. Арсеньєва, преюдицію слід ви­значати через недопустимість провадження з приводу такого ж обвинувачення, за яким є невідмінений вирок або постанова про за­криття справи. Інший підхід до преюдицій у Ю. М. Грошевого, що правильно, на наш пог­ляд, пов’язує преюдиції з оцінкою доказів. «Преюдиції - це не спосіб доказування фак­тів, а загальне положення (правило), в силу якого особа, що провадить оцінку доказів, і суд вправі вважати встановленими обставини, що мають значення для вирішення криміна­льної справи». На розумінні прею­диції у кримінальному процесі як певного правила наполягає і Д. В. Шилін: «Преюдицією є правило, що встановлює підстави та по­рядок використання органом дізнання, слід­чим, прокурором, судом, суддею фактів та правових висновків, встановлених такими, що мають юридичну силу рішеннями органу діз­нання, слідчого, прокурора, суду, судді у кримінальних, цивільних, господарських або адміністративних справах, якими справу ви­рішено по суті, як таких, що не потребують повторного доведення».

Отже, про преюдицію йдеться тоді, коли суду відомо, що певні дії особи або фактичні обставини, що мають значення для справи, яка знаходиться в провадженні, уже були ра­ніше розглянуті судовим органом і стосовно них було винесене рішення. Але як бути у випадку, коли преюдиція протирічить переконанню судді, що розглядає криміналь­ну справу? Теорія кримінального процесу мі­стить різні погляди на вирішення таких колі­зій. Нам видається правильною пропозиція відкинути преюдицію, якщо вона спростову­ється зібраними по справі доказами. Тобто, в такому разі суддя повинен виносити вирок, керуючись своїм власним переконанням. Це пояснюється тим, що практиці відомі випадки набрання законної сили незаконним та необ­грунтованим вироком. Тому при виникненні даних, що свідчать про неправосудність ра­ніше винесеного вироку, він не може бути покладений в основу висновків у новому су­довому рішенні, адже на оцінці до­казів по новій справі ґрунтується суддівське переконання.

Тож, під преюдиціальністю слід розуміти властивість судового рішення, відповідно до якої обставини, встановлені ним, можуть бути покладені в основу іншого рішення без дода­ткової перевірки. Варто зазначити, що прею­диціальною силою володіють зафіксовані у вироку факти і обставини, а не ті докази, яки­ми вони встановлюються; доказам власти­вість преюдиціальності не властива. Оскільки особи, що беруть участь у справі, не вправі представляти, а суд не вправі досліджувати докази, що стосуються раніше встановлених юридичних фактів і правовідносин, то ці фак­ти (правовідносини) виключаються зі сфери доказування, а значить повинні прийматися судом в тому вигляді, в якому вони зафіксо­вані в первинному судовому рішенні.

Властивість преюдиціальності ґрунтується на тому, що визначені законом процесуальні правила доказування єдині, тому немає ніяких підстав вважати, що судження іншого суду щодо фактів, які були вже предметом судово­го дослідження, мають більшу перевагу, є більш правильними. Якщо вирок винесено з дотриманням всіх передбачених законом умов, якщо вищі суди при його перевірці не виявили в ньому дефектів, то чому більш пізнє рішення протирічить першому і має більше підстав для визнання його дійсним? Єдність судової сис­теми обумовлює наділення судових рішень властивостями акту правосуддя у рівній мірі. Тож незалежно від того, в рамках якого судо­чинства (кримінального, цивільного, адмініст­ративного та ін. ) винесені, вони рівною мірою наділяються законною силою.

Вважаємо, що, крім процесуальної еконо­мії, можна виділити дві мети, які повинні до­сягатися дією преюдиції судового рішення. Першою метою є забезпечення відповідності судових рішень один одному, виключення суперечливості між ними. При цьому метою такої відповідності може, в свою чергу, слу­гувати забезпечення стабільності у відноси­нах за участю відповідних осіб, підтримання авторитету суду і судових рішень. На користь необхідності відповідності судо­вих рішень один одному можна навести ще один аргумент: якщо сторона звертається за допомогою до суду, вона покладається на йо­го волю у вирішенні спору. Не можна допус­кати, щоб рішення, винесене пізніше іншим судом, якби «скасовувало» попереднє. По­винна зберігатися стабільність і визначеність правовідносин, існування яких зафіксоване в судовому рішенні. Крім того, наявність двох суперечливих судових рішень може призвес­ти до несприятливих наслідків. Якщо рішення не відповідають один одному в частині квалі­фікації правовідносин, залишається не досяг­нутою мета всього судового процесу: захист права і усунення його невизначеності. Ситуа­ція залишається спірною і єдиним виходом з неї міг би стати новий процес. Проте новий процес неможливий через дію властивості виключності одного із зазначених судових рішень. Якщо ж рішення не відповідають один одному в частині встановлення юридич­них фактів, то неясно, яке з них має мати преюдиціальне значення в подальших супе­речках за участю сторін.

Розглянуті властивості вироку, що набрав законної сили, є рівнозначними і взаємозале­жними. Не дивлячись на важливе значення кожної окремої характеристики, вважаємо недоцільним і неправильним виділяти та на­давати перевагу будь-якій з них у порівнянні з іншими.

Виходячи з вищевикладеного, пропонуємо на законодавчому рівні визначити поняття набрання вироком законної сили як «закріп­лений у законі момент, з настанням якого ви­рок набуває властивостей обов’язковості, ви­ключності, незмінності та преюдиціальності і підлягає обов’язковому виконанню уповно­важеними особами, доки його не буде відмі­нено у встановленому законом порядку». Значення законодавчого закріплення моменту набрання вироком законної сили продиктова­не недопустимістю як виконання вироку до набрання ним законної сили (окрім спеціаль­но передбачених випадків), так і його невико­нання та несвоєчасне і неналежне виконання після набрання законної сили. Лише після на­брання законної сили всі висновки та припи­си, що містяться у вироку, набувають обов’яз­кового характеру і підлягають безумовному виконанню.

Проведений аналіз дозволяє дійти висновку, що законна сила є важливим правовим інститу­том кримінального судочинства, який втілює силу і авторитет судової влади і наділяє вирок такими властивостями, як обов’язковість, не­змінність, виключність, преюдиціальність.


Література

  1. Грошевий Ю. М. Правові властивості вироку - акту правосуддя: навч. посібник / Грошевий Ю. М. - X. : УкрЮА, 2004. - 48 с.
  2. Шилін Д. В. Кримінально-процесуальна преюдиція в процесі доказування у криміна­льних справах / Шилін Д
    В. // Часопис Акад. адвокатури. - 2010. - № 6. - С. 1-7.
  3. Кримінальний процес: підручник / за ред. Ю. М. Грошевого та О. В. Капліної. - X. : Право, 2010. - 608 с.
  4. Кримінальний процес в питаннях і відповідях: Загальна і Особлива частини: навч. посіб. /Л. Д. Удалова, В. В. Рожнова, Д. О. Савицький, О. Ю. Хабло. - 3-тє вид. , доповн. і переробл. - К: Скіф, 2013. - 250 с.
  5. Кримінальний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар / за ред. В. Г. Гончаренка, В. Т. Нора, М. Є. Шумила. - К. : Юстиніан, 2012. - 1217 с.
  6. Кримінальний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар / Відп. ред. : СВ. Ківалов, СМ. Міщенко, В. Ю. Захарченко. - X. : Одіссей, 2013. - 1104 с.
1 2