Адресні соціальні допомоги 1

-       проведення наукових досліджень з пріоритетних питань охорони здоров'я дітей; 

-       удосконалення системи медико-соціальної реабілітації дітей-інвалідів, забезпечення їх санаторно-курортного лікування; 

-       формування та впровадження механізму забезпечення дороговартісними лікарськими засобами дітей-інвалідів та хворих на захворювання, що призводять до інвалідизації, доступність до спеціалізованої медичної допомоги.

Досягнення позитивних тенденцій щодо стану здоров'я дітей потребує здійснення розробки та реалізації Програми на основі принципів Європейської стратегії "Здоров'я і розвиток дітей і підлітків", а саме: 

-       підходу з точки зору повного життєвого циклу, що передбачає комплексне вирішення проблем, пов'язаних із здоров'ям на усіх етапах розвитку дитини та забезпечує формування та критеріїв для прийняття рішення щодо пріоритетності заходів для кожного з цих періодів; 

-       забезпечення справедливості, що передбачає першочергове вирішення проблем малозабезпечених категорій дітей та дітей, які опинилися у складних життєвих обставинах; 

-       міжсекторальної співпраці, основою якої є міжгалузевий підхід до вирішення проблем охорони здоров'я дітей з урахуванням основних детермінант здоров'я. ; 

-       залучення громадськості, дітей та підлітків до розробки, реалізації та моніторингу виконання Програми.

Стабілізація економічного розвитку України дасть змогу створити умови для реалізації заходів Програми.

2. Розробка та реалізація політики адресності соціального захисту

Складовою частиною побудови системи соціальної допомоги є визначення цільових груп - адресність. Адресність означає спрямованість на когось або на щось - людей або соціальні одиниці. Зокрема, Світовий банк обстоює ідею "індикаторів адресності", що позначають регіони, вікові групи, стать чи інші види спільних характеристик.

У цьому контексті йдеться про "групи, що мають потреби". Цей термін охоплює людей, які перебувають у схожих обставинах та потребують певного колективного рішення. Такі ситуації називаються "станами залежності", вони включають:

- умови, в яких людина може опинитись будь-коли впродовж свого життя: бідність, бездомність, хвороба та безробіття;

- кризи життєвого циклу, яким властива довготривала залежність (похилий вік або дитинство);

- стан людей, обмежених у виконанні щоденних обов'язків (інваліди, пацієнти із хронічними психічними захворюваннями чи розумово відсталі)

Наведена класифікація є базовою, вона далеко не повна і може бути розширена в залежності від тієї соціальної політики, яку проводить кожна конкретна країна. Соціальна політика загалом сфокусована на кількох різних групах, вирізняють політику, спрямовану на індивідів; сім'ї; громади; різні види соціальних груп та суспільство в цілому. Зазвичай обговорення фокуса політики (тобто хто і за якими ознаками є об’єктом соціальної політики) точиться навколо відмінностей між "універсальністю" та "адресністю".

Універсальна соціальна політика має на меті створення служб для кожного представника певної групи людей, наприклад, людей похилого віку чи дітей. Адресна політика зосереджує свої зусилля лише на людях, що мають певні потреби.

Принципи універсальності та адресності стосуються шляхів постачання ресурсів. Універсальність – це спосіб постачання ресурсів всім, хто їх потребує, за рахунок того, що їх отримують і ті, хто такої потреби не відчуває. Наприклад, у Великій Британії програма підтримки дитинства вважається програмою захисту бідних. Багато дослідників вважають, що тотальне постачання ресурсів є марнотратством. Якщо віддавати блага саме малозабезпеченим можна досягти більшого ефекту за менших витрат. Цінність такої цілеспрямованості, звичайно, залежить від масштабу проблеми та її складності. Саме тому Світовий Банк впевнений, що "визначення цільових груп" є більш ефективним, ніж вибірковість на

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11