Авторська модель героя у романі Володимира Винниченка «Лепрозорій»

Творчість Володимира Винниченка і на сьогодні залишається однією із найбільш перспективних для дослідження. Свідченням цього є численні інтерпретації різноманітних аспектів його творчості, що знайшли своє відображення у публікаціях Крикун Л. [5], Линченко М. [6], Павлишин Л. [7], Споденюк А. [9], Федченко П. [10] та ґрунтовних розвідках Гундорової Т. [4] та Сиваченко Г. [8]. Проте спеціальних статей, присвячених з'ясуванню особливостей моделювання героя у романі «Лепрозорій», ще не опубліковано, що і визначає актуальність і мету нашого дослідження.

Герої В. Винниченка є носіями певних концепцій, які вони «обрали» для випробування їхньої «життєспроможності». Тотожність персонажів з власне ідеями, на думку дослідників, спостерігається ще в малій прозі письменника. У більшості його оповідань, як зазначає Т. Гундорова, герої поступово трансформуються у фікції, спомини й символи, що утверджують ідею рівноваги, тобто конкордизму [4, 169]. Драми та пізня романістика продовжують цю тенденцію експериментального дослідження письменником сфери власних думок. Тому ідея як продукт інтелектуального мислення стає головним героєм творів В. Винниченка періоду останньої еміграції.

У цьому випадку В. Панченко говорить про художній прийом «Винниченкового дуалізму» [6, 92] - ситуації, коли думки письменника висловлюють персонажі-опоненти

У творі «Лепрозорій» такими є Івонна Вольвен - головна героїня й водночас автор роману в романі, та професор Жозеф Матур, який, на нашу думку, є виразником сумнівів самого В. Винниченка. У щоденнику автор зазначав, що дуже хотів би, аби знайшлися такі люди, які зацікавляться його твором, щоб він був корисним для них і вони змогли б взяти для себе багато цінного. Настрій митця під час написання часто змінювався: впевненість в необхідності твору переходила в розчарування й бажання знищити його. Такі душевні переживання розривали письменника зсередини, змушували застосовувати неабиякі зусилля для того, щоб продовжувати свою роботу [7, 5].

В. Винниченко у своїх романах створює різні типи нараторів, від імпліцитного (прихованого), як у творах «Чесність з собою» та «Сонячна машина», до експліцитного (явного), як у романах «Записки Кирпатого Мефістофеля» та «Лепрозорій».

Прізвище головної героїні-наратора Уоіуіп, як зазначає Г. Сиваченко, утворене з двох перших складів імені й прізвища письменника у французькій транскрипції. Жіноче ім'я Івонна теж знакове - В. Винниченко відсилає читача до попереднього роману «Вічний імператив» із підзаголовком «БОГ ГОСПОДЬ ІВАНИЩЕ. Історичний роман майбутнього», до експресіоністично-сюрреалістичного образу бога-Іванища. Причиною того, що автор зробив головною героїнею саме жінку, можливо, є його вільне самопочування у феміністичному дискурсі. У творчості В. Винниченка «жіноче» питання нарівні з «українським» завжди посідало чільне місце [8, 374].

Отже, Івонна Вольвен, одержима ідеєю заробити грошей і купити трактор, вирушає до Парижа в пошуках роботи. У поїзді вона знайомиться з професором медицини Жозефом Матуром, який виявляє до неї неабиякий «професійний» інтерес, пропонує допомогти. І невдовзі доручає їй провести анкетування жителів одного з кварталів міста й на його основі написати дослідження про людське щастя, а пізніше влаштовує дівчину медсестрою в будинок матері магнатів Пужеролів, де вона повинна викрити злочинця.

Про Івонну як героїню твору ми дізнаємося двома способами: вона розповідає про себе сама, пишучи роман, та через враження інших: «І вчена, і розумна, і красуня.