Б. Паскаль про становище людини у світі

Блез Паскаль про становище людини у світі

Глибоку і своєрідну концепцію людини в епоху Нового часу розробив відомий французький фізик, математик і філософ Блез Паскаль (1623—1662). У своїй праці «Думки» (що являє собою підготовчі матеріали до праці на захист християнства) Паскаль змальовує вражаючу картину людського становища у світі: на тлі космічних масштабів людина перетворюється на непомітну порошину, але, якщо рухатися углиб матерії, людина є велетнем порівняно з нескінченно малими величинами.

Людина — це «мислячий очерет», пише Б. Паскаль, але вона перевершує природу тим, що може всю її осмислити й пізнати. Тільки мислити слід гідно, а отже — мислити на межі буття і небуття, тобто на останній межі щирості. Під час такого мислення людина врешті-решт повинна зрозуміти, що єдиною її життєвою опорою може бути лише Бог.

Образ іскри, що тліє в людині, був властивий не тільки гностичним мислителям. Він близький і неоплатонікам, і першим християнським богословам. Основоположник християнської антропології, теолог Августин Аврелій (354—430) також мав подібні погляди, висловлюючи думку, що люди не шукали б Бога, якби в певному розумінні його вже не мали. Ідею природного походження релігії розвивав і французький математик, фізик, філософ Блез Паскаль (1623—1662). Його філософська антропологія хоча і сягала своїми витоками релігійно-філософського вчення Августина, однак була наповнена новим змістом і позначена свіжістю висновків.

У філософській концепції Августина людина — субстанція, побудована з двох компонентів — безсмертної нематеріальної душі і смертного тіла. Вони хоч і мають одне джерело походження — Бога, все ж докорінно відрізняються один від одного: душа домінує абсолютно, а тіло постає лише як знаряддя душі.

У філософії Паскаля людина вже цілісна, переважно хуховно-природна істота, яка має свої власні ціннісні характеристики і самостійний творчий потенціал

Але ця цілісність переповнена глибокими духовно-моральними суперечностями. Вона не тільки наділена здатністю усвідомлювати, мислити, а й переобтяжена пристрастями. Маючи і розум, і пристрасті, людина безперервно воює сама із собою, оскільки мириться з розумом тільки тоді, коли бореться з пристрастями, і навпаки. Тому вона завжди страждає, її повсякчас роздирають суперечності. За таких умов індивід потребує онтологічного гаранта свого буття. Паскаль на основі християнської віри намагався віднайти начало, яке б дало змогу привести антиномії людського існування до єдиного знаменника. Філософ хотів подолати ситуацію, коли навколо нас немає нічого непорушного, і ми жадаємо отримати нарешті твердий ґрунт та спорудити на ньому вежу, вершина якої б сягала безконечності. Мислитель будує таку вежу як ієрархією цінностей: тілесні — найнижчі, духовні — вищі й надприродні блага — найвищі. Ця ієрархія є не що інше, як тлумачення платонівсько-християнської ідеї Августина.

Та все ж специфічного звучання концепції Паскаля надає апофеоз «порядку серця», «логіки серця» як найвищої, вкоріненої у надприродному, емоційно цілісної пізнавальної інстанції особливого ґатунку, що перебуває над чуттєвістю і розумом і безмежно їх переважає. Знаменитий афоризм Паскаля «серце має свої резони, яких не знає розум» свідчить, що образ серця в його інтерпретації набуває рис містично-ірраціонального начала. Воно здатне до безпомилкового інтуїтивного осягнення надприродних сутностей, доступних не розуму, а вірі. Отже, «серце» набуває рис своєрідного «інструмента» віри, що має власну логіку, відмінну від логіки звичайного мислення.

Паскаль був знайомий з Декартом,

1 2 3 4 5

Схожі роботи

Реферати

Курсові

Дипломні