Барокові риси української літератури XVII-XVIII століть

межами буденної свідомості) наділене певними поетичними властивостями. Звідси – прийнята в елітних колах тієї доби гра в абсурдні пророцтва та парадоксальні висловлювання, у яких розкриваються незвичайний і часто дуже поетичний сенс звичайних речей та явищ.

У часи Довгалевського раціоналізм був домінуючою тенденцією культурного розвитку. У царині художньої творчості панувала “розумна” (а насправді суворо регламентована розумом) краса. І тому не дивно, що така, здавалося б, несерйозна річ, як літературна загадка, залишилась єдиним видом художньої творчості, де ще зберігались можливості для демонстрації творчих можливостей механізмів абсурдного мислення. М. Довгалевський вводить до своєї “Поетики” цілий розділ “Про загадку як поетичні твори”. І в цьому його жесті проявився неусвідомлений потяг його доби до поезії, що зростає за межами здорового глузду:

Гарно чотири подібні сестри так біжать по дорозі,

Наче б змагались вони, та однакова праця в них завжди.

Близько одна однієї біжить, та догнати не може.

Це говориться про колеса візка. Про корабель М. Довгалевський пише такий загадковий абсурд:

Син я прекрасного лісу, швидкий і великий несуся,

Завжди супутників сила юрбою мене супроводить,

Безліч доріг я проходжу, та сліда ніде не лишаю.

У своїх новаторських шуканнях абсурдно-прекрасного М. Довгалевський іноді розщеплює слова на фонеми і кожну з них оречевлює й осмислює як поетичний образ. Він змушує Творця Світу говорити про своє ім’я такі абсурдні речі:

Лук я ношу на чолі, а за луком у мене тризубець,

Далі ставлю я подвійну дорогу, в кінці ж страшна змійка

І лук, і тризубець, і дорога, і змійка, – все це алогічні образи латинських літер слова “DEUS” – “БОГ”.

Проте поезія проявляється не лише в абсурдистській грі літерами, зображеннями, словами. Коли один учасник гри (автор) знає відповідь (латинський сенс абсурдного висловлювання), а інші ні, то це лише умовна, штучна загадковість. Значно сильніші естетичні почуття викликають ті речі, що містять в собі елемент загадкової незбагненності. У вірші-загадці про сон Довгалевський пише: “Хто я такий, то не знає ніхто, хіба очі закриє”. Але той, хто закриє очі і навіть засне, все одно не “узнає”, що таке сон, бо все, що відбувається з нами у цьому стані, перебуває поза межами нашої свідомості.

У таких поетично-абсурдних і водночас загадкових віршах немає нічого розважального. Тут барокова кончета вростає у світ тривожних роздумів романтизму про сенс буття і вічні загадки природи. Деякі поетичні мотиви Бароко відрізняються від своїх романтичних аналогів лише за формою, а за внутрішньою суттю їх можна назвати преромантичними. Таким є і розроблюваний бароковими поетами мотив луни – загадкового відгомону природи на голос людини. У часи романтизму він набув подальшого розвитку, і йшлося тоді вже не про луну як фізичне явище, а про містичний чи надчуттєвий “голос природи” і про здатність генія, митця розмовляти з ріками, лісом, морем, місяцем і хмарами.

У часи Середньовіччя поміж людиною і природою стояв Бог. І люди звертались переважно до нього, молилися не силам природи, а йому. Язичницька традиція душевного спілкування з горами й солнцем була надовго забута. А перші спроби відродження поетичного спілкування з природою припадають на часи Бароко. Для

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14

Схожі роботи

Реферати

Курсові

Дипломні