Барокові риси української літератури XVII-XVIII століть
Таким чином сновидіння – також мислення, але таке, що оперує загадковими і неясними для розуму образними формами. У “Трактаті про душу” (1625 р. ) К. Сакович знову висловлює характерну для мислителя доби Бароко думку, що сновидна фантазія – частина аналітичної діяльності мозку і має багато спільного з логічним мисленням: “Сприйняті фантазією подібності, послані загальним чуттям, в ній міцніше затримуються, і уважніше випробовуються. Не лише вдень, а й уночі, вві сні вона розбирає ці подібності й відтворює багато спільних речей, особливо коли подібності приходять до неї від чуттів, афектованих або любов’ю, або страхом”. І далі – дивовижне спостереження, що випереджає на 200 років думку І. Франка про подібність виявів фантазії у сновидіннях і поетичній творчості: “До того ж фантазія не затримує подібності, а й сама з цих подібностей формує й вимишляє нові речі.
Наприклад, приходить у фантазію подібність гори і золота, однак вона не лише сприймає золото і гору, а й, діючи своїм дискурсом, може з цих двох речей вимислити цілу золоту гору. Звідси поети, створюючи фантазії, понавигадували числених нечуваних і небувалих химер, ахеронів, церберів”.
У віршах самого К. Саковича важко знайти фантасмагоричні сюжети й образи. Очевидно, він мав на увазі не себе й свої поетичні твори. Певна химерність і вишукана умовність були властиві поетичному мисленню його друга Мелетія Смотрицького. Він – цілком можливий адресат наведених слів. Але найкраще було б проілюструвати їх віршами І
Важко переоцінити історичне значеня віршів І. Орновського. Перед нами – перші кроки української фантасмагоричної поезії, яка охоче використовує архетип “пташиного” сприйняття світу, що дрімає в глибинах підсвідомості. Такий стиль поетичного мислення утворюється завдяки поєднанню образної продуктивності сну й поетичної творчості і реалізується, як правило, у творах умовно-фантастичного чи міфо-поетичного жанру.
У XVII столітті такі фантасмагорії, як у Орновського, зустрічаються не часто. А от у XVIII столітті мотив уявного ширяння серед хмар у момент осяяння був уже досить популярний в українській поезії, що свідчить про підсилення в ній фантастичного начала. Те, що еволюція йшла в цьому напрямку, засвідчує, зокрема, й “Поетика” М. Довгалевського, де серед настанов щодо написання ліричних творів знаходимо й таку: “ Десятий спосіб: якщо поет пише, що він завдяки якомусь невідомому був спрямований або піднесений до небес і не знає, де він, що говорить, що бачить. Цей спосіб написання од є найкращим і найбільше поширенним”. Отже, на початку XVIII століття ірраціональний стан імітувався чи викликався цілком свідомо. Він став просто літературним прийомом. Тоді ж, у XVIII столілтті, зловживання ним з боку тих, хто перетворював поезію на