Барокова лірика

План

Вступ.

  1. Барокова  лірика у контексті літературного напряму.
  2. Провідні теми, стилі, художні засоби барокової лірики.
  3. Луїс де Гонгора-і-Арготе як представник іспанської барокової лірики
  4. Дж. Донн як представник англійської барокової лірики.

Висновок

Використана література


Вступ

Епоха бароко - одна з найбільш суперечливих епох в історії світової культури. Цікава вона своїм драматизмом, інтенсивністю, динамікою, контрастністю і, в той же час, гармонією, цілісністю, єдністю. Для нашого часу - смутного, невизначеного, що шукає стабільності і впорядкованості, - епоха бароко надзвичайно близька по духу. Звичайно ж, розповісти про всю культуру бароко все одно, що «обійняти неосяжне».

Своєрідним для культури та для мистецтва бароко є рухливість, напруженість, боротьба, рух, зображення природи в її суворих, різких, часто неестетичних рисах. Притаманними є теми кохання, смерті, релігії.

Літературне бароко відзначається поліфонізмом, ускладненням форм, поєднанням релігійних і світських мотивів і образів, тяжінням до різних контрастів, алегоризму й емблематичності, намаганням уразити читача пишним, барвистим стилем. . Цей літературний напрям створив свою характерну систему жанрів: пастораль, галантно-героїчний роман, емблеми, філософсько-дидактична лірика, трагікомедія.

Бароко дав такі своєрідні творіння світового мистецтва, як поезія Джона Донна(Англія), Дж. Маріно(Італія), Л. де Гонгори(Іспанія), драматургія Педро Кальдерона, Грифіуса, проза Г. Гріммельсгаузена, Ф. Кеведо.

 

1. Барокова  лірика у контексті літературного напряму 

Розквіт європейського літературного бароко припадає на XVII століття, яке поєднує дві великі епохи — Ренесанс і Просвітництво. Бароко, що приходить на зміну Ренесансові, тривалий час розглядалося як зворотний бік останнього, як «реакційне» мистецтво

Таку традицію негативної оцінки бароко започаткував Г. Вельфлін, який вважав бароко занепадницькою формалістичною течією. Воно, мовляв, належить до тих напрямів, що характеризують кінцевий етап розвитку кожного мистецького періоду. Стверджувалося в літературознавстві також і те, що бароко, яке заперечує Ренесанс, являє собою «крок назад» — від доби Відродження до середніх віків. Однак подібний погляд на таке складне й суперечливе явище, яким є бароко, вкрай однобічний і поверховий. Правильніше вбачати в бароковому напрямі синтез, мистецтва двох епох — Відродження та Середньовіччя (Готики). Дійсно, бароко звертається до змісту й форм готичного мистецтва. Але воно аж ніяк не відмовляється від ренесансних культурних здобутків. У бароко можна спостерігати елементи двох великих стилів.

Проте бароко не тільки синтезувало мистецтво готики й ренесансу. Воно має також цілу низку оригінальних стилістичних і поетичних рис. Барокова поезія рухлива й динамічна, їй притаманні трагічна напруженість і трагічне світосприйняття. І хоча художня концепція бароко так само гуманістично спрямована, як і ренесансова, в ній, на відміну від світлого, оптимістичного, життєрадісного мистецтва Відродження, посилюються настрої песимізму, скепсису, розчарування. Людина, згідно з провідною бароковою ідеєю, це піщинка у Всесвіті. Життя її — скороминуще, в ньому панують випадок і фатум. Найпоширенішими темами літератури бароко стають «Memento mori!» (пам’ятай про смерть!) і «Vanitas» (суєта). Людина приречена на життєву суєту і страждання, а також на смерть, що є спасінням від скорбот життя. Так, іспанський поет Ґонґора-і-Арґоте закликає не поспішати народжуватися «в ім’я життя», а навпаки — поспішити вмерти. Життя в дисгармонійному й хаотичному світі, на думку одного з найвидатніших представників німецького бароко Андреаса Ґріфіуса, є гіршим за смерть.

Людина бароко, на відміну від цільних натур літератури ренесансу, є роздвоєною. Людина бароко — це, за образом англійського поета Дж. Донна, черв, який плазує у бруді та крові. І разом зі скороминучим життям приреченої людини мають загинути

1 2 3 4 5 6 7