Біблія як пам’ятка духовної культури

Одну з древа

Вирвала кисличку, —

Збула власті,

Сіла прясти

На гребені мичку.

За нею ж там

Бідний Адам

Щось, кажуть, прокудив,

Землю копать,

Ціпом махать

Біг з раю пропудив. . .

 Тут ми бачимо сміливе, іронічно-приземлене трактування канонізованого церквою сюжету із Книги Книг, яке було абсолютно неможливим раніше, скажімо, в часи появи знаменитого твору XII ст. — “Слова Данила Заточника”, писаного до князя Ярослава Володимировича. Ви, певно, вже ознайомились із незвичайною історією народження цього твору, читаючи “Дванадцять місяців”. 1993. Це був відомий на Русі твір. Данило Заточник звертався до біблійних сюжетів як до джерела духовної істини, а відштовхуючись від слів апостола Павла (“Хрест — голова церкві, а муж — жоні своїй”), розвинув думку про згубний вплив злих жінок, серед них і Єви, з вини якої “прадід наш Адам з раю вигнаний був”. Загалом же цей мотив виведення родоводу жіночого зла від першої грішниці Єви не став традицією. Вже у XII ст. в “Поученні” дітям своїм Володимир Мономах мудро зауважив: власті жінці над собою не давайте, але любіть її і шануйте. Ця двоєдина позиція афористично звучить у вірші І. Франка, де поет назвав Єву першою вчителькою, бо ж “в доброму порівно, як і в злому, жона для мужа вчителька була”

Кожна епоха народжує свій мотив, і пройдуть віки, перш ніж пролунає утвердження радощів, “народжених з проклять”, — через заперечення біблійних істин, як то ми бачимо у вірші В. Симоненка “Покара”:

 

Адам ходив насуплений, мов хмара,

У розпачі кривила Єва рот.

Бо ще не зжала ця наївна пара,

Що та жорстока помста і покара

Дорожча всіх утрачених щедрот.

 У поемі “Казка про любов” у шкільному театрі І. Драч мовби розвиває основну думку поезії В. Симоненка, в деталях розробляючи конфлікт Адама та Єви з Богом. Як і В. Симоненко, І. Драч інтерпретує покару перших людей на землі як несподіване, непередбачене Богом щастя — давати життя, вирощувати урожай, радіти красі земній. Бог не просто карає людей вигнанням із раю, а й мстить їм за те, що вони не хочуть навчити Всемогутнього любові: відбирає в людей молодість, силу, а потім і життя. Та сила Божа, образно розвиває цю думку в поемі І. Драч, мізерніє перед красою людини в її натхненній любові, вірності і пам’яті серця. Тричі відвідує Бог Адама та Єву, аби переконатись у слабкості людській, у скороминущості любові, не підозрюючи, що “ще могутніша і вже неосягненна краса людська” в любові помножується, стає непідвладною навіть Йому:

 Найбільше диво світу — це Любов!

Схопився Бог за голову руками

І геть пішов з землі на небо.

З тих пір людина стала Богом на землі.

 Як бачимо, біблійний сюжет у мажорній поезії 60–70-х рр. трактується крізь призму актуальних гуманістичних проблем того часу, коли підкорений атом, освоєний космос вселяли

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10

Схожі роботи

Реферати

Курсові

Дипломні