Богдан-Ігор Антонич
Поет майже ніколи у віршованих текстах відкрито не висвітлював своїх почуттів, зокрема й патріотичних. Вважав, що не в цьому полягає справжнє покликання його таланту
«Мистецтво не відтворює дійсності, ані її не перетворює, як хочуть другі, а лише створює окрему дійсність», – наголошував він у статті «Національне мистецтво». Безперечно, таке міркування підтверджується художньою практикою.
Б. -І. Антонич прагнув знайти свій варіант урівноваження взаємозв’язних сфер літератури і мистецтва з дійсністю. Мистецтво має існувати поряд із довкіллям, але не дублювати його, навіть живлячись його джерелами. Поет схилявся, як він сам висловився, до «мистецького плюралізму», тобто множини самостійних, рівнозначних художніх сутностей. «Міфологізм» Антонича (про який одностайно згадують критики) – це теж не лише стиль. Це український «образ світу», що виходить до своїх європейських та індоєвропейських першокоренів.
Сьогодні «в широкий світ» виходить й сама Україна. І світові саме час, мабуть, побачити себе в українському світовидчому дзеркалі. Тип світосприймання, тобто «мистецький плюралізм», позначиться і на творчості поета. Така риса появилася вже в його першій збірці «Привітання життя» (1931 р. ). Вона привернула увагу творчої інтелігенції Львова, засвідчила появу молодого талановитого поета, котрий шукає себе, «блукаючи в чарівному і примхливому лісі світової поезії». На думку тодішніх критиків – це «найслабша поетова збірка». І все-таки «Привітання життя» – це шукання поетичних форм ритмомелодики строф і цілих рядків, римуванні, звуковій будові рядка. Основне джерело натхнення поета – творчість рідного народу, його культура. В цій першій своїй збірці Б. -І. Антонич задекларував суть свого світорозуміння: «Я – закоханий в житті поганин». І поет не зраджував йому ніколи, навіть тоді, коли творив узагальнений образ міста-монстра (книга віршів «Ротація») протиставляючи йому природу, животворні соки, нуртуючу енергію рідної зелені. В цій збірці («Привітання життя») не надається переваги жодним формам: класичній (сонет) чи модерній (цикл «Бронзові м’язи»). Поетична традиція не