Богдан-Ігор Антонич

вранці

 Виходять мити очі в буйнолизих плавнях.

«Ротації» – книга міста й цивілізації. Поета принаджують глибина віків і проминулі покоління. Час тут розгортається по лінії й по колу: перше-це низка безперервних подій, життя від народження до смерті, друге – це вічні повернення й перевтілення. Ідея безсмертя, як безконечної мандрівки душі також захоплювала поета. У «Ротаціях» Антонич накреслює загальнолюдський образ розпачу, причиною якого є розрив між духовним і тілесним життям суспільства:

 Церкви, цукерні, біржі – духові і тілу.

 Для зір і для монет, ждучи рідких окрушин

 Крихкого щастя, почуваєм інші цілі.

 Мов зонд у рану, розпач грузне в наші душі.

«Церкви, цукерні, біржі» – це ті засідки, які понаставляв міщанський бог, щоб ловити зорі і монети, дух і тіло. Людська душа борсається в тенетах міста, скніє, часто не може протистояти жахливим обставинам. У «Баладі про блакитну смерть» поет на високій трагічній ноті оповідає про смерть двох закоханих, душі яких згоряють, немов останні краплі спирту». На думку автора, місто, як витвір людського розуму не сприяє щасливому буттю, а, навпаки, віддаляє людину від природи, від самої себе. Як справедливо зазначив Д. Павличко, «в український поезії, бідній на урбаністичні мотиви «Ротації» залишаються досі майже неперевершеними зразками міських краєвидів та описів сопушливої атмосфери городських місць розваги, розпусти, зледащання. Поет порівнює вирування міста з бормашиною, її монотонними і неприємними мелодіями

Ці мелодії породжують асоціації, пов’язані з відчуттям болю, страху, внутрішнім дискомфортом людини. Таке порівняння – штрих до образу міста-пекла, що існує за власними законами, бо «життя кипучого нікому не зв’язати». Але цей вир міського життя, його енергія, сила в основі своїй протиприродні, бо вони руйнують людину. Живучи в «мурашнику міста» («Мурашник») вона не просто віддаляється від природи, а стає їй чужою через моральну розпусту, гонитву за грішми, сумнівними втіхами, через втрату відчуття краси світу:

 Йдуть люди жовтих міст, і їхні очі сяють,

 Хоч смуток вглиб ховають, мов гірке насіння.

 («Ротації»)

 Герої, мужоложники поети, дійсно,

 чесноти квіття і на простирадлі плями,

 дні і ночі, хлопців соромливих соло дійство

 і жарти шулерів і смутку темні ями

 («Міста й музи»)

 В корчмі із зорями й дзвінками,

 Де лупії і сажотруси

 Співають гімни над склянками

 І славлять ніч і чар спокуси.

 Крива ядуха пані смутку,

 Схиляючись до касопорців

 Обличчям зморщеним, мов губка,

 Фальшиві карти в пальцях корчить.

 («Балада провулка»)

Світ перетворюється на хаос, знецінюється. Підтекст вірша – світ без духовності позбавлений будь-якого сенсу. Повторність міста, його розтлінний вплив на людську душу Б. -І. Антонич увиразнює на прикладі старого кладовища автомобілів («Мертві авта»). Парадоксальним, протиприродним є сам той факт загибелі того, що несе в собі рух, зміни, швидкість, тому машини нагадують «кусні зір розбитих». Але навіть на звалищі їм нема спокою, бо городяни, мов шакали, тривожать мерців, хай навіть залізних, щоб задовольнити свої тваринні інстинкти, знайти серед них пристанище для гріховних любощів. Гріховність у цьому випадку поет трактує значно ширше: блюзнірством, якому немає виправдання, можна вважати посягання на спокій мертвих, на цвинтар пам’яті, людських доль, зрештою, минулого. Тільки людина,

1 2 3 4 5 6 7 8 9

Схожі роботи