Борис Григорович Возницький

Борис Григорович Возницький (нар. 1926) – відомий український музейний діяч та мистецтвознавець. Герой України (2005), заслужений працівник культури України та Польщі, лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка (1990), премії ім. Я. Кохановського. Нагороджений: почесною відзнакою президента України (2001), орденом "За заслуги" I та II ступеня, найвищою відзнакою Польщі орденом "Командора" (2003), лауреат всеукраїнської премії “Визнання”, почесний, дійсний член Академії мистецтв України, доктор honoris causa Варшавської академії мистецтв (2004). Президент Українського національного комітету Міжнародної Ради музеїв (ІСОМ), голова Ради директорів музеїв Львова, член ради по сакральному мистецтву при Львівській греко-католицькій єпархії. З 1962 і понині – директор Львівської галереї мистецтв. Поповнював фонди цього музею, виїжджаючи в експедиції по Західній Україні рятував тисячі творів мистецтва. Створив нові музейні відділи, зокрема: Олеський замок ( 1975), Золочівський замок (1986), Підгорецький замок (1984), музей мистецтва давньої української книги (1977, 1997), музей М. Шашкевича (1986), музей львівської сакральної барокової скульптури 18 ст. – "Творчість Іоана Георгія Пінзеля" (1996), експозицію в колишньому палаці Потоцьких (2005), музей Михайла Дзиндри (2005). Автор путівників по Львівській галереї мистецтв, Олеському замку (1977), каплиці Боїмів (1979), музею І. Г. Пінзеля (1996), наукових досліджень про творчість живописця Й. Конзелевича, архітектора і скульптора П. Гіжицького, скульпторів І. Г. Пінзеля, Ф

Оленського, М. Полейовського, книги "Микола Потоцький, староста Канівський та його митці архітектор Бернард Меретин і сницар Іоан Георгій Пінзель» (2005). Організатор численних історико-художніх виставок, у т. ч. великої експозиції "Гетьман Іван Мазепа: Погляд крізь століття" (2003), виставка "Іван Виговський особа і час", "Розпяття (до 2000-річчя від народження Христа).

Якось, коли я задумався: а хто ж такий Борис Возницький – музейник, учений-мистецтвознавець, громадський діяч, будівничий (і будівельник), реставратор, володар і охоронець скарбів, робітник (є навіть така професія: "різноробочий"), – спочатку захотілося вибрати якесь "пряме" означення цієї постаті. Але це не так просто, бо воно обов'язково "перетікатиме" з галузі в галузь, з однієї сфери в іншу. Малоговіркий і скромний, Борис Григорович найкраще почувається не в товаристві, не за трибуною, не перед фотокамерою, а в найулюбленішій стихії – в щоденній роботі, у буденних клопотах, у найбанальнішій музейній рутині. То й, кому вперше вдається підглянути Возницького збоку, можливо, буде розчарованим: анічогісінько від "володаря", "велетня думки і праці", дипломата-міжнародника, красномовного патріота з ореолом під поношеною кепкою. . . Скоріше всього – звичайна людина, зосереджена на якійсь черговій (а їх – тьма-тьменна) проблемі. Звичайний собі майстер, котрий, мабуть, добре володіє найрізноманітнішими ремеслами, бо ось які руки спрацьовані!

І тут, як мовиться, осінило: є ж така п’єса в нашій літературі, автором якої є високоталановитий, але, нажаль, призабутий драматург Іван Кочерга, що дав своєму творові блискучу назву: "Майстри часу". І тут же згадалася стаття Олени Теліги з убивчою назвою – "Партачі життя". Між цими двома характеристичними прикметами доводиться – чи не сутність нашого життя, точніше – цілої епохи, котра, нажаль, не завершилася, бо політичне партацтво спостерігаємо щодня (і навіть самі стаємо причетними до нього), а от – майстром часу судилося стати не багатьом нашим сучасникам: Микола Колесса, Михайло Сікорський, Дмитро Павличко, Ліна Костенко. . . Борис Возницький у цьому ряду займає особливе місце. . . Запитаєте – чому? Та тому, що він дає собі раду з "реставрацією" тієї чи

1 2