Центральноєвропейська ініціатива

тривалих ратифікаційних процесів і що, у свою чергу, надає діяльності Ініціативи більшої гнучкості.

У складі ЦЄІ дві високорозвинені країни — Австрія та Італія — є «старими» членами Євросоюзу, 5 країн щойно вступили до ЄС (Польща, Чехія, Словаччина, Словенія, Угорщина). Ще дві держави є офіційними кандидатами на членство у Євросоюзі (Румунія та Болгарія), а ще п’ять охоплені процесом Стабілізації та асоціації для Балкан (Албанія, Боснія і Герцеговина, Македонія, Сербія і Чорногорія, Хорватія). Нарешті, три країни зі складу СНД — Білорусь, Молдова, Україна, які належать до категорії «сусідів» ЄС (в рамках програми «Розширена Європа — нове сусідство»), також входять до Ініціативи.

Отже, ЦЄІ є передусім зосередженням держав, які, будучи істотно відмінними, об’єднуються у прагненні інтеграції в загальноєвропейський політичний та економічний простір і, як наслідок, в пошуку нових форм співробітництва між собою і Євросоюзом.

Як відомо, ЦЄІ було утворено з метою налагодження багатостороннього співробітництва у політичній, соціально-економічній, політико-правовій (парламентської взаємодії) сферах та сприяння зміцненню стабільності й безпеки у регіоні. Водночас створення цього об’єднання мало на меті забезпечити підготовку держав-учасниць до їх майбутнього членства в Європейському Союзі.

Однак до останнього часу деякі з країн-учасниць ЦЄІ, які щойно вступили до ЄС, справедливо розглядаючи Євросоюз як фактор стабільності, тяжіли до хибного сприйняття його як панацеї від усіх загалом проблем. Так, наприклад, при спробі визначення актуальних завдань, які в недалекому минулому відносилися до першочергових для ЦЄІ, спостерігалося неминуче намагання пов’язати їх з підготовкою до членства в ЄС. Це призводило до деякого спотворення державної політики, особливо, як не дивно, у соціально-економічному секторі

Тільки зараз керівництвом цих країн робиться переоцінка набутого досвіду, що становить неабиякий інтерес і для України. Йдеться передусім про те, що держави Центрально-Східної Європи не особливо переймалися відповідальністю за змістовну якість політики реформ, наслідки постінтеграційних процесів та інші проблеми, які повною мірою проявили себе тепер. Для їхнього подолання необхідний цілком інший політичний підхід, на відміну від того, що був підгрунтям доінтеграційної політики — сподівання на забезпечення суспільного розвитку через членство в ЄС. Насправді виявилося, що така позиція є «напівправдою», оскільки зміни в сучасній парадигмі еволюції Євросоюзу передбачають надактивну поведінку суб’єктів політичного й економічного процесів, спрямовану не стільки на досягнення балансу у розвитку учасників ЄС, скільки на забезпечення зростання його загальної політико-економічної потуги. Звідси — сподівання на «ефективну політику преференцій» у межах ЄС виявилися марними.

У результаті ситуації, що склалася, ЦЄІ отримала, можливо, несподівано для самих учасників нове поле для діалогу і кооперації у справі подолання постінтеграційних ознак «депресії / стагнації». Активізація діяльності ЦЄІ у цьому напрямі отримала схвальне ставлення з боку Єврокомісії, яка вітає спроби нових членів ЄС за допомогою стабільних країн ЄС (що входять до складу Ініціативи) здійснити економічне втілення якісних переваг (політичних, технологічних, фінансових, правових тощо) нового середовища функціонування (життя). Наразі спостерігається посилення регіональної когерентності, солідаризму, кооперації.

Тут варто було б зазначити, що сьогодні ЦЄІ перестала бути винятком, яким вона була раніше — з часу свого заснування у 1989 р. З того часу на теренах Північної, Східної і Південної Європи виникла низка інших регіональних акторів, таких

1 2 3 4 5 6