ДВОМОВНІСТЬ

стосовно національних меншин Російської Федерації.

Таким чином, українська й білоруська мови, а також мови республік Середньої Азії були виключені з групи перспективних мов, а ряд наступних пунктів програми, зокрема перелік її завдань, свідчив, що для «близькоспоріднених мов» сплановано завершальний етап влиття у «велику російську» мову. Наприклад, один із пунктів анкети, яку союзна Академія пропонувала поширити «серед спеціалістів-мовознавців, педагогів і в широких колах інтелігенції», було сформульовано так: «Якими є перспективи і можливості об’єднання близькоспоріднених літературних мов?», а серед першорядних визначалось завдання вивчити «процеси розвитку живої розмовної російської мови… в старих міських центрах в умовах споріднено-мовного оточення (наприклад, в містах України і Білорусії)». До відверто асиміляторських належало й завдання посиленого вивчення російської мови в республіках, зокрема, вивчення «шляхів розвитку утворення інтернаціонального фонду (загального й реґіонального) в мовах народів Радянського Союзу: порівняльної вживаності різних категорій російської лексики, типів відхилень від нормального російського слововжитку».

Цікаво, що так відверто викладені в передовиці головного мовознавчого органу імперії завдання русифікації викликали, очевидно, небажаний резонанс чи то в академічних, чи то в адміністративних колах республік. У всякому разі вже в четвертому числі випуску «Вопросов языкознания» (1963 р. ) передова стаття починається з іншої партійної цитати, де констатується, що «стирання національних відмінностей, особливо мовних відмінностей, — значно триваліший процес, ніж стирання класових меж», а щодо попередньої мовознавчої програми галопованого стирання національних меж зазначено, що в ній «одержали дещо схематичне й суб’єктивно-оцінне висвітлення перспективи й долі розвитку різних мов народів СРСР, а також відобразились до деякої міри поспішні тенденції рекомендаційного характеру відносно функції російської мови в культурному й суспільно-політичному житті окремих мов Радянського Союзу».

Це незначне словесне пом’якшення формулювань не змінило, проте, суті мовної політики і жодною мірою не пом’якшило практичного курсу на посилену асиміляцію.

Загрозу, яка постала перед майбутнім рідної мови, а відтак і нації, гостро переживали кращі представники української інтеліґенції. У грудні 1964 р. Василь Стус пише А. Малишкові листа, кожне слово якого пронизує біль від враження майже тотальної денаціоналізації Донбасу: «Інколи, зосереджуючись на однотонних враженнях від навколишнього, шукаючи кінцевих результатів дуже стрімкого процесу денаціоналізації значної частини українців, відчуваєш, що це — божевілля, що це — трагедія, якої лише інколи не почуваєш, в силу притаманної нам (як національної риси) байдужості і, може, трохи релігійної віри в те, що все йде на краще» [1].

Тоді ж Іван Дзюба пише працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Поширювана в численних самвидавських копіях, вона зіграла величезну роль у пробудженні національної свідомості в масово зденаціоналізованому соціумі

В 60-х роках в Україні розгорнувся сильний опозиційний рух інтелігенції, провідною ідеєю якого була боротьба за національно-культурне відродження, проте невдовзі рух було жорстоко придушено.

У добу Брежнєва компартійна влада повернулось до майже сталінських, лише замаскованіших, методів боротьби з інакодумцями. Дисиденти, що наважувались відкрито виступати проти імперської мовної політики, були репресовані. На 24-му з’їзді КПРС у березні 1971р. Л. Брежнєв оголосив національне питання вирішеним і висунув тезу про нову історичну спільноту — радянський народ. Український партійний ідеолог В. Маланчук у 1972 р. писав: «Нації є історичною категорією, мають минущий характер, і їх зникнення у віддаленому майбутньому невідворотне» [2].

У 70-х роках форсування «об’єктивного процесу зближення націй» на Україні продовжилось. Здійснене протягом 70-х — першої половини 80-х років витіснення української мови з системи освіти ілюструють статистичні дані 1987р. На цей час в Україні у 4500 російських школах навчалося більше половини всіх учнів. У Києві з 300 тисяч учнів українською мовою навчалося тільки 70 тисяч [3].

Активізувалось витіснення української мови з вищої освіти і науки. Викладання

1 2 3 4 5 6 7 8 9