ДВОМОВНІСТЬ

Білодід писав, що «двомовність на Україні — це той вид білінґвізму, при якому обидві мови, що знаходяться на високому рівні розвитку всіх своїх функціональних стилів, з однаковою широтою і рівною мірою використовуються народом» [7]. Проблема двомовності в Україні визначалась як справедливо вирішена і гармонійна. Кон’юнктурність такої позиції особливо виразно виявлялась у тому, що факт масового використання українцями російської мови у функції головного засобу спілкування трактувався як позитивне явище. При цьому російська мова білінґвів визначалась як друга рідна мова.

Насправді ж означення «гармонійний» з арсеналу демагогічних кліше радянського пропаґандивного апарату позначало глибоко деструктивне у своїй суті явище. Національно-російську двомовність, активно насаджувану в республіках колишнього Радянського Союзу, з наукового погляду слід характеризувати як асиметричну двомовність, оскільки корінне населення республік режим ставив у такі умови, що воно змушене було обов’язково оволодіти російською мовою, тоді як російське населення республік могло легко обходитися без знання місцевої мови. Так, латвійські мовознавці, вивчаючи мовну ситуацію Латвії наприкінці 80-х років, виявили, що 80% латишів володіють російською мовою, водночас латвійською мовою володіє лише одна чверть нелатвійського населення, що мешкає в країні.

На жаль, фальшива теза про «гармонійну» російсько-українську двомовність, яку свого часу радянська пропаґанда пустила в хід для зомбування населення, і досі лишається впливовою в нашому суспільстві. Її нерідко повторює не тільки російська, а й українська преса, призначена для масового читача. Наприклад, одна з популярних двомовних газет пише: «На сході і півдні України треба пропаґувати і обстоювати не українську одномовність, а реальну двомовність, яка нині є чинником консолідації українського суспільства» («День», 19 грудня 1996 р. ).

На жаль, до спроб реанімації кон’юнктурної теорії колоніальної доби вдаються не тільки войовничі дилетанти, як, наприклад, інженер А. Желєзний [8], а й деякі представники київської наукової еліти

Так, український історик (!) П. Толочко видав брошуру «Що або хто загрожує українській мові?» (К. , 1998), в якій, виступаючи на захист рідномовності для українців російської мови і обґрунтовуючи переваги двомовного суспільства, пускає в хід весь старий арсенал псевдонаукової білодідівської арґументації.

Натомість соціолінґвістичні дослідження зарубіжних країн довели, що поширення в одній країні двох мов не може бути ні гармонійним, ні збалансованим. Мовні проблеми у двомовному соціумі тому й набувають такої гостроти і конфліктності, що їх неможливо розв’язати «збалансованим» шляхом компромісу, тобто поступок і одній, і другій групі мовців.

Це легко довести на простому прикладі. Комунікативна ситуація спілкування двох носіїв різних мов, у нашому випадку україномовного і російськомовного, передбачає два варіанти вибору мовної поведінки: або один із партнерів мусить перейти на мову співрозмовника — і тоді вони провадять діалог спільною мовою, або кожен говорить своєю мовою.

Перший варіант мовної поведінки більш подібний до компромісу. Проте правдивий компроміс передбачає вирішення проблеми шляхом взаємних поступок обох сторін, а ця ситуація змушує відмовитись від своєї мови на користь другого тільки одного зі співрозмовників. Ситуація ж різномовного діалогу психологічно збалансована: жоден з партнерів не підкоряється диктату мовної поведінки іншого, але вона з самого початку обтяжена елементом конфронтаційності і зменшує шанси співрозмовників порозумітися.

Тому поширення двох мов у одній країні завжди є станом нестійкої рівноваги, що має тенденцію або до перетворення на одномовність, або до розпаду єдиної держави на частини за мовною ознакою.

Наскільки реальною може стати загроза розпаду держави на ґрунті конфлікту двох мов, засвідчує нинішня ситуація в такій благополучній за іншими показниками країні, як Канада. Мовний конфлікт у Канаді викликав переляк навіть

1 2 3 4 5 6 7 8 9