Держава і право українських земель у складі Великого Князівства Литовського та Речі Посполитої

р. звільнили шляхту від суду королівських чиновників; у 1496 р. шляхта була звільнена від сплати мита за іноземні товари і отримало право вільної навігації по Віслі і Балтійському морю; Литовський статут 1529 р. встановив підвищені санкції за убивство, замах на здоров`я, честь і гідність шляхтича та надав шляхті право присягати на суді, що вважалось незаперечним доказом. Згодом, у 50-60-х рр. 16 ст. Сейм видав низку постанов, за якими зрівняв шляхту у правах з магнатами – на Сеймі 1563 р. шляхта домоглась остаточного скасування статей Городельського привілею 1413 р. про обмеження прав православних феодалів, зокрема про заборону їм займати найвищі державні посади і брати участь у Великокнязівській Раді та одружуватись з дочками шляхтичів-католиків; у 1564 р. шляхта домоглась постанови сейму про створення спільних для неї і магнатів виборних земських судів, які розглядали усі цивільні справи; Віленський привілей 1565 р. передбачив шляхетські повітові сеймики як представницькі станові органи шляхти, які обирали повітові органи управління, земські суди і послів (делегатів) на Вальний сейм; у 1566 р. були розширені права шляхти на зайняття посад у воєводській і повітовій адміністрації і введено однаковий для магнатів і шляхти порядок проходження військової служби. Після Люблінської унії 1569 р. було розширено права і привілеї української шляхти – король на Сеймі видав низку спеціальних привілеїв для шляхти Волині, Київщини і Поділля; так, київська шляхта отримала право на внесення поправок до Литовських статутів; на українську шляхту і православне духовенство поширювались усі станові права і привілеї польської шляхти, зрівнювались умови їх осілості. Дрібні феодали, які не змогли довести свого шляхетського походження, утворили найвищий прошарок сільського населення, підлеглого королівським намісникам, - ходачкову шляхту
Вони становили штат “замкових слуг” і “служилих бояр”, які володіли незначним маєтками та були зобов`язані виконувати різні військові, адміністративні і поліційні функції на користь замку, в околицях якого проживали. Найбільше їх було на південному Поділлі, Київщині, Поліссі, Чернігівщині. Деякі із служилих бояр згодом отримали шляхетські права, але більшість з них були підлеглі старостам. Окрему суспільну верству становило духовенство, до якого належали не лише священики і їхні родини, а увесь церковний причет; усі вони підлягали суду єпископа. Духовенство поділялось на біле (світське) і чорне (ченці). Церкви засновували князі, магнати, бояри, шляхта, міщани, іноді й селяни. Деякі церкви і монастирі володіли великими маєтками, містами і селами – Луцька, Володимирська, Перемишльська церкви, Києво-Печерський, Унівський монастирі тощо. Священик отримував земельний лан, а також різні данини натурою від парафіян. Духовний сан вважався спадковим – по батькові парафію (прихід) отримував син, а за відсутності родини – близькі свояки. Литовські правителі зберігали права православної церкви на українських землях, і навіть вилучили своїх підданих-православних з-під верховенства Московського митрополита і у 1458 р. відновили митрополію у Києві, яка підпорядковувалась безпосередньо Константинопольському патріарху і налічувала 10 єпископств. Згодом Великі князі і Польські королі, дотримуючись тогочасної західної практики, домоглись права протегування церкви – стали призначати єпископів і навіть митрополита, що послабило його авторитет, а єпископи почали діяти часто на власний розсуд. Завоювання турками Константинополя у 1453 р. ще більш поглибило духовно-культурний застій православ`я; натомість, посилився натиск на Україну католицької церкви – вже у 15 ст. були засновані католицькі єпископства у

Схожі роботи

Реферати

Курсові

Дипломні