Держава загального добробуту

Держава загального добробуту

Після Другої світової війни модель „соціальної держави” обирали для себе найбільш економічно успішні держави з усталеними ринковими та демократичними традиціями. Цікаві думки на цей предмет висловлює сучасний американський економіст Л. Туроу. Він, зокрема, стверджує, що теоретичні версії капіталізму, засновані на виживанні найбільш пристосованих, на практиці не спрацьовують. Держава загального добробуту була заснована зовсім не лівими політиками. Її будували майже у всіх випадках освічені консерватори – аристократи (Бісмарк, Черчілль, Рузвельт), що прийняли політику соціального забезпечення не для того, щоб зруйнувати капіталізм, а щоб врятувати його, захистивши середній клас.

Коли в конституціях ряду західноєвропейських країн з'явилося поняття "соціальна держава", багато дослідників вважали, що обов'язки її зводяться лише до проголошення соціально-економічних прав громадян на працю, відпочинок, соціальне забезпечення і до розподілу пенсій та інших соціальних виплат. Але згодом утвердилося розуміння того, що соціальна держава покликана вирішувати значно ширше коло питань: створювати умови для забезпечення громадян роботою, забезпечувати людям прожитковий мінімум, сприяти збільшенню кількості дрібних і середніх власників, охороняти найману працю, піклуватися про освіту, культуру, охорону здоров'я тощо. З'ясувалося, що, крім власне соціальної політики, соціальну орієнтацію повинна мати вся економічна політика, не перекреслюючи при цьому конкуренцію й економічну свободу. Соціальна держава бореться не проти багатства, а проти злиднів, заохочуючи соціальну функцію приватної власності.

Таким чином, цілі соціальної держави досягаються всією її політикою, а не тільки методами політики соціальної

У цьому випадку в зв'язку зі зміною урядів багато аспектів цієї політики зникали б або серйозно змінювалися.

Нині в більшості індустріальних країн політики вже не піддають сумніву саму ідею соціальної держави, дискусія точиться лише навколо "меж соціальної держави", тобто спроможності держави фінансово забезпечувати соціальні гарантії та розвивати соціальну сферу. Сучасні західні держави розрізняються, головним чином, за відносним ступенем опори на ринок та державне регулювання в реалізації концепції соціально орієнтованої економіки. Саме за цим критерієм більшість авторів класифікують соціальні держави. Отже, еволюційний розвиток і становлення соціальної держави дозволяє визначити три її типи і сформулювати їхні головні характеристики: ліберальна або англосаксонська, консервативна або континентально-європейська та соціал-демократична або скандинавська.

За умов реалізації будь-якої моделі соціальна держава в тій чи іншій мірі бере на себе обов'язок піклуватися про соціальну справедливість, добробут громадян, їхню соціальну захищеність. Сутність соціальної держави характеризується глибоким змістом зв’язків між державою, громадянським суспільством і громадянином, високим рівнем розвитку економіки та ступенем розвитку людського і соціального капіталу. Приймаючи статус соціальної, держава має визнавати людину найвищою соціальною цінністю, створювати для неї всі необхідні умови для гідної праці, надавати соціальну допомогу тим громадянам, які перебувають у складних життєвих обставинах, перерозподіляти матеріальні блага.

Безумовне конституційне формулювання „соціальна, правова, демократична” держава в Україні нині є декларацією про наміри, а не відбиттям соціальної реальності. На сьогодні ще не задоволені жодні умови для того, щоб наша держава відповідала її вимогам. Проте є очевидним, що першим кроком до побудови соціальної держави є демократичний розвиток і демократична перспектива України. Утвердження демократії, ідеалів свободи й рівності, принців народовладдя та правової держави, що забезпечували б гідне життя і вільний розвиток кожному громадянинові, виключали б диктат волі меншості над більшістю населення, допомагали б у розв’язанні таких життєво важливих

1 2 3 4 5 6 7