Державна молодіжна політика

найвідчутніше це виявляється серед 15–19-річних селян. Це тісно пов’язано з незадовільними матеріальними умовами життя більшості сільських жителів та критичним станом мережі сільських загальноосвітніх закладів. Нині понад 18% сільських шкіл – це загальноосвітні навчальні заклади з малою наповнюваністю, більше половини з яких – початкові школи. Лише близько 1,1% сільських учнів (проти 10% – городян) у 2003/04 навчальному році навчалося у гімназіях, ліцеях та колегіумах. Як свідчать соціологічні дослідження, 88% сільської молоді вважає, що вони не мають можливості здобути освіту належної якості за місцем проживання.

Вельми актуальне для сільського населення і забезпечення належної якості та доступності вищої освіти. Враховуючи те, що школярі в сільській місцевості все ж зазвичай отримують гіршу загальноосвітню підготовку, ніж у великих містах, комерціалізація освіти різко обмежує доступ до осередків більш-менш добротної освіти для молодих поколінь вихідців із середньодітних сімей (не кажучи вже про багатодітні), із незаможних верств населення «української глибинки». Ось чому сільські жителі більшою мірою зорієнтовані на вступ до ВНЗ І–ІІ рівнів акредитації, тоді як городяни (особливо жителі обласних центрів) у більшості випадків налаштовані на навчання у ВНЗ ІІІ–ІV рівнів акредитації. На початок 2003/04 навчального року частка сільської молоді становила 35% у загальній чисельності зарахованих до ВНЗ I–II рівнів акредитації, тоді як до ВНЗ ІІІ–ІV рівнів акредитації – 25%. Переважна більшість (близько 88%) студентів із сільської місцевості навчається у ВНЗ державної форми власності. Деякою мірою розширенню доступу сільської молоді до здобуття вищої освіти сприяє вступ у ВНЗ за цільовим направленням, проте з року в рік кількість такої молоді скорочується: якщо в 1995 р. за цільовим направленням до ВНЗ всіх рівнів акредитації поступило 36,4 тис. молодих селян, у 2000 р. – 26,1 тис. , то у 2003 р. – 25,3 тис

Негативно на молодь впливає деградація соціальної інфраструктури села. Скорочення мережі шкіл, дитячих дошкільних установ, закладів культури й охорони здоров’я, підприємств побутового обслуговування і торгівлі, погіршення стану сільських доріг, транспортного обслуговування тощо формує у молодих сільських мешканців стійке переконання в безперспективності сільських населених пунктів як місця їх майбутнього постійного проживання. До виїзду із села спонукає й неможливість збудувати сучасне житло. Більша частина реального сільського житлового фонду (батьківські і дідівські хати) не задовольняють сучасні вимоги молоді до житла, а для будівництва нового – бракує коштів. Для переважної більшості сільської молоді недоступна й участь в теперішніх програмах кредитування будівництва житла («Власний дім», Державна програма забезпечення молоді житлом на 2002–2012 роки). Хоча з державного бюджету впродовж 2000–2003 рр. було виділено на реалізацію програми «Власний дім» 40,62 млн грн, але потреба забудовників житла задовольняється лише на 13%.

Хоча впродовж останнього часу чисельність сільської молоді дещо збільшилась: якщо на початок 1991 р. її було 3 049,8 тис. , в 1995 р. – 3 093,9 тис. , то на початок 2004 р. – 3 116,8 тис. , проте, ці зміни в динаміці чисельності молоді сталися не внаслідок поліпшення сучасних позитивних демографічних показників, а стали наслідком сприятливої ситуації у віковій структурі населення, яка пов’язана із високою народжуваністю кінця 70-х – середини 80-х років минулого століття. Ця тенденція характерна для цієї вікової групи в Україні у цілому: темп росту чисельності молоді в Україні за 1991–2003 рр. сягнув

1 2 3 4 5 6 7 8 9

Схожі роботи