Державний суверенітет як важлива ознака держави

і Руссо. Адже тут ідеться не про витоки, себто зародження держави, котрого не було б, а про саму форму держави, - таку, в якій вона історично існує в світі. Іншими словами, держава завжди є уже існуючою і реформується революційним шляхом; а значить, як форма держава є тим, що трансформується, себто тим, що в тій чи іншій формі виражає цілі історичної спільноти. Конституція виголошує цілі, вона робить їх публічними і вказує, як вони повинні бути досягнуті державою і в державі. Як відомо, саме в цьому і є суть суверенітету; знаємо й те, що цілі носять світський характер (як і засоби для їх досягнення). А цілі держави, котра головним чином забезпечує тривалість спільноти в історії, не збігається з цілями самих індивідів, для котрих життя полягає не в досягненні позаіндивідуальних звершень, а в тому, щоб жити добре. Для нормального індивіда (себто індивіда пересічної норми) це означає провадити задовільне існування в рамках мирної і замиреної спільноти, себто в мирі як з нею, так і з іншими.

В цьому контексті конституція держави потребує індивіда, який відмовився б від своєї потуги (свого природного права) задля того, щоб бути підпорядкованим цілям спільноти, які визначила держава (чи суверенітет). Втім, згідно з цією формулою філософи природного права і представляють державу, виходячи з її витоків. Але марно вдаватися до первісного міфу зараз, коли держава осмислюється, виходячи з ідеї конституції

Конституція виступає водночас і актом, з якого починається держава, і принципом, на якому вона ґрунтується, - і залучення первісного міфу змішує ці два регістри.

Як би там не було, а конституція держави, - це встановлення потуги суверена і усунення вільної потуги індивіда. Саме в державі чітко простежується конфлікт, котрий протиставляє природне право позитивному; а тому якщо природне право індивіда пору­шується, то він повстає проти держави і її позитивного права. В гіпотезі, - котра не є гіпотезою держави як форми, - де позитивне право начебто виступає виразом природного права, такий конфлікт був би неможливим.

Передбачаючи таке протиріччя, філософія держави потурбувалася про те, щоб висунути думку, згідно з якою природне право було добро­вільно відкинуто на користь суверена, яким би він не був. І саме тому філософія держави стверджує, що за умови панування волі індивід, який відмовився б підпорядковуватися суверенові, був би приведений до покори всім, суспільним тілом (Руссо). І згідно зі своїми приписами, філософія додає знамениту формулу із «Суспільної угоди»: «Його силою змусять бути вільним».

Цей погляд, що, як і в Гоббса, виголошується на основі абсолютизму, насправді веде до того, аби прийняти те, що дозволяє осягнути новітня конституційна держава й те, що тут окреслюється «спільнота». Конституційна держава не лише дозволяє осягнути спільноту (котра не змішується ні з власне державою, ні з суспільством, адже вона виступає умовою як першої, так і дру­гого, згідно з відношенням, котре існує між засобами і цілями), але й дозволяє змусити її існувати.

Якщо індивід, позбавлений своїх природних прав, як цього хоче класична доктрина суверенітету, то спільнота розпадається, залишаючи суспіль­ство й суверена, так би мовити, один на один, і в цьому випадку трудящі індивіди не користуються жодними правами - вони мають лише обов'язки перед сувереном.

Схожі роботи

Реферати

Курсові

Дипломні