році Верховна Рада України прийняла Закон "Про свободу совісті та релігійні організації", який, як і старі радянські акти, проголошував повне відокремлення церкви від держави, але був, безумовно, демократичнішим за них.

Розділ ІІІ. Правові основи регулювання державно-церковних відносин в Україні.

Державно-цер­ковні відносини - система зв’язків та стосунків, у яких вирішуються різні питання, пов’язані з діями органів влади та церкви, регулюванням правового становища церкви. Щодо правового статусу церкви в суспільстві існують три категорії держав: держави, де є пануюча офіційна релігія і церква (в Англії - англіканська Іспанії, Італії - католицька, Ірані, Кувейті, Саудовській Аравії - мусульманська); держави, що визнають фор­мальну рівність усіх релігій і церков без відокремлення церкви від держави ( Австрія, Німеччина, Перу, Японія ) і держави, в яких церква формально відокремлена від держави (США, Франція та ін. ). Відносини, що склада­ються між державою та церквою, характеризуються складністю, не завжди зводяться до безумовного підпо­рядкування церковних формувань органам влади. Дер­жава і церква мають спільні економічні, політичні та ідеологічні інтереси, реалізація яких сприяє нормалізації державного життя та успішному функціонуванню цер­ковних структур, забезпеченню їх прав.

В основу правового регулювання взаємовідносин дер­жави і церкви в сучасній Україні покладено такі демо­кратичні принципи, як відокремлення церкви від держави і школи - від церкви, захист прав і рівність громадян незалежно від їх ставлення до релігії, вільна пропаганда релігії та наукових знань, свобода совісті.

Конституційно-правовий зміст свободи совісті є сукупністю правових норм і гарантій, що регулюють і виз­начають розвиток зв’язаних з релігією суспільних відно­син

Проголошення незалежності України, нові соціально-політичні реалії розкривають нові аспекти конституцій­но-правового змісту свободи совісті, яка у відповідності з Конституцією є правом сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти релігійні культи або вести атеїстичну пропаганду. Акцент саме на цих еле­ментах свободи совісті виділяє їх як найвищу юридичну силу надання рівних можливостей для задоволення ду­ховних потреб віруючим і атеїстам. Згідно з Конститу­цією України відокремлення церкви від держави створює передумови для досягнення юридичної рівності в галузі релігії і запобігання дискримінації віруючих чи невірую­чих. Відсутність релігійних норм у державно-правовій сфері звільняє церкву від виконання невластивих їй функцій.

Правовий зміст свободи совісті містить у собі такі конституційні норми, як рівноправність громадян неза­лежно від їх ставлення до релігії; використання грома­дянами своїх прав і свобод, яке не повинно перешкоджа­ти інтересам суспільства і держави, реалізації прав інших громадян; невід’ємність здійснення прав і свобод від виконання громадянами своїх обов’язків.

Свобода совісті, розкриваючи правові межі осіб, їх право діяти у відповідності зі своїми переконаннями, передбачає заборону підбурювати ворожнечу й ненависть у зв’язку з релігійними віруваннями. Це положення  сприяє нормалізації взаємовідносин між конфесіями, віруючими і невіруючими.

Закони України закріплюють політико-правові умо­ви здійснення свободи совісті, якими передбачені невтру­чання церкви у справи держави і державних органів влади у канонічні та богослужбові справи церкви, секу­ляризація державно-правових відносин і народної освіти, право вільного світогляду людини. Ідеологічні умови сво­боди совісті полягають у доступності для мас освіти, нау­ки і культури, можливості пропагувати свої погляди та діяти у відповідності з ними.

Основне місце серед законодавчих документів про