Державотворчий потенціал західної української діаспори

здійснюється вплив (молодь, люди похилого віку, малозабезпечені, економічна та фінансова еліта, науковці тощо). Переважна частина держав, що мають чисельні громади за кордоном, значну увагу приділяють створенню системи їхнього етнічного самовідтворення, самофінансування та саморозвитку. Україні необхідні також відповідні нормативно-правові документи, що мають закласти підґрунтя для розвитку взаємин з діаспорою.

Західна українська діаспора є політичним та самодостатнім феноменом. Зазвичай, а ця практика закріпилася ще з часів існування СРСР, під “західною діаспорою” розуміють українців, котрі проживають у Західній Європі, Південній та Північній Америці та Австралії. Домінанту - у кількісному і якісному розумінні - на еміграції становить інтелігенція, інтелектуали, письменники, суб’єкти конкретної спеціалізації та професіонали в своїй сфері - тобто, середній клас. Через це західну українську еміграцію і діаспору можна визначити як освічену та соціальне активну, оскільки близько 3 млн її представників задіяні в науковій, освітянській, церковній, управлінській, бізнесовій та високопрофесійній (інженерській тощо) сферах. Іншими словами, такі члени української діаспори є активними і авторитетними громадянами у своїх країнах, а отже, здатні впливати на культурну, суспільну та політичну свідомість. Принагідне можна навести приклад єврейської та ірландської діаспори у США та інших країнах західного світу, де вони займають помітне місце в державних інститутах влади та приватних секторах економіки, промисловості, інформації.

Ця прагматична обставина вимагає якомога ретельніше й уважніше замислюватися над феноменом діаспори

Адже емігранти та їхні нащадки - це те, можливо і непримітне, “представництво”, яке діє в тій чи іншій країні і формує образ своєї прабатьківщини, рекламує її як геополітичну, культурно-цивілізаційну та історичну значимість.

Інша обставина, яка змушує активніше й ретельніше осмислювати діаспору і приймати ті чи інші рішення щодо налагодження тісніших взаємин із нею, полягає в тому, що асиміляційний тиск середовища, в якому перебувають члени діаспори і де відбувається їхня соціалізація, ніколи не припиняється, особливо в тих випадках, коли члени діаспори не живуть компактно групами, а навпаки - розсіяні по теренах тієї чи іншої країни. Найбільш активно такі процеси відбуваються з приходом нових поколінь: дітей і внуків.

Багато соціологів, які досліджували феномен еміграції та діаспори з соціальної та психологічної точки зору, відзначають такий надзвичайно промовистий факт. Найбільш “національним” (щодо визначення власної ідентичності, яка пов’язується з культурою народу покинутої батьківщини) є перше покоління, а саме - власне емігранти. Їхня свідомість, фактично, все життя перебуває в полоні історичних реалій батьківщини, а тому вони загалом не є активними громадянами країни, в яку прибули; їхня соціалізація в нових умовах відбувається за принципом етніч-ного, культурного, мовного групування (створення національних товариств, громад, фондів, газет, журналів, бібліотек). Як правило, емігранти все життя тяжко працюють, і це досить жорстко позначається на свідомості їхніх дітей.

Діти емігрантів, або друге покоління діаспори, намагаються якомога активніше утвердитися власною соціалізацією у своїй країні. Вони ідентифікують себе громадянами тієї країни, в якій народилися, а батьківщину батьків сприймають із симпатією як географічну (не внутрішню, екзистенціальну) реальність. Це покоління ніби “стирає” в собі ознаки національності батьків і прагне досягти певних висот у своїй країні, а загалом, живе і працює за суворими прагматичними законами. Досить часто саме з родів цього покоління виходять мільйонери, політики, банкіри, промислові

1 2 3 4 5

Схожі роботи

Реферати

Курсові

Дипломні