Державотворчий потенціал західної української діаспори

магнати тощо. Їхні діти живуть у достатку, здобувають престижну освіту, а в спілкуванні зі своїми дідами і батьками виявляють небувалий інтерес до батьківщини своїх дідів.

Саме це, третє покоління діаспори, або ж покоління “етнічного відкату”, досить часто “реставрує” в собі риси свого етнічного походження. Ці процеси можуть бути настільки ідейними, що багато представників цього покоління заці-кавлені у допомозі країні своїх дідів, а також у відкритті на її теренах власного бізнесу. Переважна більшість представників цього покоління з симпатією ставиться до суспільно-політичних, культурних процесів на своїй прабатьківщині й прагне до встановлення і подальшого розвитку вза-ємних наукових, економічних, мистецьких зв’язків.

Сучасні міграційні процеси, котрі стосуються населення України, у порівнянні з такими самими процесами, що відбувалися на межі ХІХ-ХХ ст. , в основі мають соціально-економічний чинник. У пошуках заробітків і перед лицем матеріального зубожіння, особливо ж у малих містечках та селищах, тисячі українських жінок і чоловіків віком від 18 до 55 років виїжджають на роботу до країн Європейського Союзу, Росії, Туреччини, а також перебираються до США, Канади, почасти до Бразилії та Мексики. Проте існує глибока мотиваційна неузгодженість між діяльністю українців першої, другої й третьої хвилі еміграції та сучасної - четвертої. Ця неузгодженість полягає у вирішальному пункті - у ставленні до власної етнокультурної ідентичності. Якщо українські селяни кінця XIX ст. , а згодом українські політичні емігранти (20-х років XX ст

та Другої світової війни), потрапляли в нове соціокультурне, мовне тощо середовище - вони дбали не лише про поліпшення власного соціального, побутового, економічного становища, а й активно формували інфраструктуру задля об’єднання громад і задля продовження національної традиції (освіта, інститути, преса, видавництва, гуртки тощо). Сучасні ж українські емігранти, колишні громадяни СРСР, як правило, дбають про власний зиск і не завжди піддаються соціалізації із збереженням національної ідентичності.

Тому нинішня еміграційна хвиля українців мляво підключається до діаспорного життя, оскільки ті актуальні питання, якими живуть старі українські емігранти, та стара фразеологія і національна риторика, та система цінностей, що сформувалася за кордоном, для них часто є вторинною. Цих українців використовують найчастіше як дешеву робочу силу. Вони є переважно нелегалами, а тому будь-яка політична, культурна активність для них є недоречною.

Одна з найбільших гуманітарних катастроф української діаспори полягає в тому, що та інфраструктура (побудова церков, навчальних закладів, народних будинків, клубів, офісів тощо), яка формувалася багатьма громадами і кількома поколіннями українських емігрантів, сьогодні не використовується повною мірою за своїм призначенням. Скажімо, у великих містах США, де раніше компактно проживали українці і будували церкви для власних релігійних громад, сьогодні відбувається фундаментальний занепад. Парафіян з кожним роком стає все менше, в деяких парафіях Нью-Йорка їхня кількість становить щонайбільше 5-6 чоловік. Багато українців не веде осілий спосіб життя (це одна з найприкметніших рис світогляду американців, які рідко коли затримуються бодай на 10-15 років на одному місті, у штаті чи кварталі). Наплив афроамериканців до кварталів, де проживали українці, спонукає наших земляків до пошуку нових місць проживання. Через це пустують церкви, приміщення, в яких раніше вирувало культурне життя українців.

Не слід думати, що не вживалося заходів задля встановлення цілісного інформаційного поля діаспори, створення координаційного механізму,

1 2 3 4 5

Схожі роботи

Реферати

Курсові

Дипломні