Деякі аспекти українсько-польських відносин у роки Другої світової війни

польське питання. Воно розглядалося у кількох аспектах.

По-перше, з точки зору ставлення польської сторони до створення держави та приналежності до неї західних земель України (польська сторона називає цю територію – Східна Малопольща, Волинь та Полісся). Основним об’єктом суперечностей у цьому питанні були діаметрально протилежні позиції сторін щодо західних земель України, а отже, східних кордонів Польщі.

По-друге, для припинення українсько-польського протистояння та нормалізації взаємин в українській політичній думці з’ясовувалися його причини та шляхи подолання в конкретних обставинах війни. Пропонувалося, зокрема, перенести розв’язання найбільш болючих питань на післявоєнний період.

По-третє, з метою створення спільного фронту двох народів у боротьбі проти окупантів – Німеччини і СРСР – в українській політичній думці стверджувалось, особливо на завершальному етапі війни, що лише спільна боротьба проти двох імперських потуг може забезпечити справжню державну незалежність.

В українській політичній думці домінувала позиція ОУН, оскільки від кінця 1939 р. були відсутні лівиця, центр, поміркована правиця, що сприяло в основному однобічному тлумаченню польського питання. Поряд з тим існували ліберально-демократична і прокомуністична течії.

Слід зазначити, що серед оунівців тоді не було одностайності у підході до українсько-польських взаємин. Так, ревізіоністська течія, очолювана І. Мітрингою, вбачаючи у визвольному русі польського народу важливий фактор у війні у Східній Європі, вже на Другому Надзвичайному Великому Зборі у Кракові (квітень 1941 р. ) рекомендувала не лише рахуватися з ним, а й досягти порозуміння і співробітництва як проти Німеччини, так і проти СРСР. На засіданні т. зв. секції справ міжнародної політики Мітринга не­гативно зустрів слова представника берлінської групи бандерівців про те, що “до цього часу наша діяльність була слабкою, оскільки ми всюди шука­ли приятелів, а тепер зрозуміло, що місце України в “новій Європі” ”.

Критикуючи таку позицію, І

Мітринга закликав до протилежної орієн­тації: “Разом із поляками, французами, народами СРСР – за вільну Європу без Гітлера і Сталіна. Це наше місце”. Однак на фоні загальних антипольських настроїв він і його однодумці не були почуті.

На тодішню позицію оунівців певною мірою проливає світло виступ представника польського підпілля із західноукраїнських земель на кон­ференції вищих офіцерів Речіпосполитої в еміграції, що відбулася 29 травня – 2 червня 1940 р. у Бєлграді: “Ставлення українців до польської спра­ви вороже, – заявив він. – Вони сподіваються на створення у тій чи іншій формі самостійної України. На фоні розчарування у більшовиках насту­пив виразний поворот у напрямку німців. На федерацію з Польщею йти не хочуть. Мають претензії до польського уряду: “Польський уряд навіть у тій трагічній ситуації, в якій опинилися поляки і українці, не знайшов для нас… теплих слів” ”.

Деякі надії уряд В. Сікорського покладав на петлюрівську еміграцію в Парижі. Вона засудила напад Німеччини на Польщу і підтримала політичні чинники останньої. Проте, як відомо, вплив уенерівців в тодішньому українському визвольному русі був майже непомітним. До того ж, дехто з них виявляв пропольські симпатії явно неохоче, лише тому, що перебував на території польського союзника – Франції. Після її капітуляції сподівання польських керівників на підтримку з боку петлюрівців відпали.

Певну роль у налагодженні тоді контактів між представниками польського еміграційного уряду у Лондоні, антинімецького й антикомуні­стичного підпілля з українськими політичними силами національно-дер­жавницької орієнтації відіграв глава Української Греко-Католицької Цер­кви митрополит А. Шептицький. Митрополича палата була якийсь час “по­штовою скринькою”, де обидві сторони складали свої листи

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10

Схожі роботи

Реферати

Курсові

Дипломні