Деякі питання законодавства про рекламу

першої категорії відноситься розповсюдження реклами щодо продукції, виробництво або реалізацію якої заборонено законодавством України. Виходячи з того, що заборона виробництва або реалізації певних видів продукції має загальне суспільне значення, то й відповідальність за розповсюдження реклами щодо такої продукції повинна мати “загальний характер”. Тобто відповідальність за розповсюдження реклами щодо продукції, виробництво або реалізацію якої заборонено законодавством України, несуть і рекламодавець, і виробник реклами, і розповсюджувач реклами.

До другої категорії належить розповсюдження реклами, забороненої чинним законодавством. Стаття 8 Закону про рекламу містить загальні обмеження щодо реклами. Відзначимо, що у згаданій статті подано не перелік видів забороненої реклами, а лише перелік того, що забороняється робити при здійснені рекламної діяльності. При цьому цей перелік містить певні заборонені елементи, які мають загальне суспільне значення і можуть бути оцінені як заборонені без спеціальних знань. Наприклад, заборона поширення інформації щодо продукції, виробництво або реалізацію якої заборонено законодавством України, або ж заборона на вміст тверджень, що є дискримінаційними за ознаками походження, статі, ставлення до релігії і т. і.

Інші ж елементи можуть визнаватися забороненими за двох обставин. По-перше, за наявності певних знань (включаючи знання про заздалегідь передбачувану можливість виникнення такого негативного забороненого елементу). По-друге, якщо наявність елементів реклами свідчить про пряме відношення до конкретного суб’єкта. Так, використання засобів і технологій, які безпосередньо діють на підсвідомість споживача, лежить у сфері відання виробника або/та розповсюджувача реклами; імітування загального вирішення, що використовується в рекламі іншої продукції, – сфера рекламодавця або виробника реклами.

Положення щодо забороненої чинним законодавством реклами містить не лише ст

8 Закону про рекламу, а й статті 19-25 Закону про рекламу, ст. 31 Закону “Про телебачення і радіомовлення” від 21 грудня 1993 р. № 3759-XII (далі – Закон про телебачення). В цілому, будь-яку рекламу, яка не відповідає вимогам закону, можна розцінювати як заборонену законодавством. Тому вважатимемо, що заборонена законодавством реклама – це така, реклама, яка прямо заборонена законодавством (зокрема, реклама алкогольних напоїв на телебаченні, повідомлення про розмір очікуваних дивідендів по цінних паперах тощо).

Відповідальність за розповсюдження такої реклами, на нашу думку, може бути покладена на:

  1. усіх суб’єктів рекламної діяльності – якщо заборона має загальне суспільне значенні і визначення такого забороненого елементу не потребує спеціальних знань і спеціальної перевірки, тобто має характер “очевидного” порушення;
  2. суб’єкта, з волі якого або через недбалість якого (за умови що контроль в цьому аспекті відноситься до відання саме цієї особи) такий заборонений елемент присутній в рекламі – якщо визначення забороненого елементу потребує певних спеціальних знань;
  3. виробника і розповсюджувача реклами – якщо порушено порядок виготовлення та розповсюдження реклами;
  4. рекламодавця – за недотримання законодавства щодо змісту реклами та її достовірності. Звернемо увагу на положення ч. 6 ст. 30 Закону про телебачення, відповідно до яких відповідальність за достовірність реклами несе рекламодавець. Керуючись принципом аналогії, можна стверджувати, що відповідальність за достовірність реклами у будь-якому разі несе рекламодавець. Дещо складнішим є питання про відповідність змісту реклами вимогам законодавства та визначення відповідальності конкретного суб’єкту. Зміст реклами – це все її наповнення, все те, що в ній міститься (або ж має міститися). В практиці часто зустрічається наступне положення: відповідальність за зміст реклами несе рекламодавець. Це безперечно так: рекламодавець несе відповідальність
1 2 3 4 5

Схожі роботи

Реферати

Курсові

Дипломні