Діалекти української мови

часів І. Котляревського й тільки. Та ще й орфографія досі не впорядкована, і словник засмічений, і узус недовершений ("пишіть так. . . ", "не пишіть отак. . . "). Однак писемна мова - це, виявляється, ще не все. І тут ми не гірші й не кращі від інших, лише трохи забарилися, бо донедавна були найбільшим бездержавним народом Європи. Дехто з європейців кодифікував свої мови раніше (як-от ірландці або французи), дехто - пізніше (італійці, німці), а ще хтось - і зовсім недавно (румуни, норвежці).

Наступний пасаж із книжки сторічної давності настільки нас стосується, що вартий розгорнутої цитати. Як пише тодішній румунський автор Б. Александрі, "невдоволені єднанням двох (християнських. - К. Т. ) церков на Флорентійському соборі 1449 року, молдавани скинули свого митрополита Митрофана і скасували латинське письмо, запровадивши слов'янську літургію. З церкви слов'янська мова перейшла до уряду і стала його офіційною мовою. Більшість державних актів і чимало рукописів того часу написані цією мовою, яку не розуміли ані прості люди, ані самі священики. Ще згодом сюди прийшла грецька мова - від часів появи династії Фанаріотів наприкінці XVII ст. За неповних сто років грецька заполонила тут усе - князівський двір, міста, управління, школи й суди

Тубільна мова лишилася тільки по селах. Після повернення до влади місцевих князівських родів у 1821 році почалося літературне відродження, що в Румунії, як і в Греції, передувало відродженню політичному. Мову довелося творити заново. Або, краще сказати, відроджувати. Почали з того, що скасували кирилічне письмо й запровадили латинське, однак заздалегідь не домовилися про спосіб транскрибування. Потім заходилися очищати мову (від слов'янських, грецьких і турецьких слів - К. Т. ), аби повернути її до її власних джерел, проте й тут ніяк не могли домовитися про вихідні положення: одні хотіли все позаміняти латиною, інші - італійськими словами, дехто - французькими. Внаслідок цього ще й сьогодні (1893 року - К. Т. ) вживана в Румунії мова не має чітких правил, ані правопису" [1]. Усе тут таке знайоме, що коментар зайвий. Сподіваймося, що й в Україні за наступні 100 років її незалежності пристрасті нормування письмової мови також уляжуться.

Перед схожими проблемами опинилася свого часу й італійська мова в об'єднаній державі, яка періодично ще й досі повертається до їх розв'язання, - і це при тому, що Данте, здавалося б, заклав тут надійні підвалини сучасної писемної мови ще в XIV ст. у своєму основоположному творі "Про народну мову" (1303-1307). А норвезька, яка дотепер має дві писемні норми, і обидві пізні, хоча народні діалекти її тривають безперервно від часів вікінгів? Тим часом писемна мова, дуже близька до справжньої давньонорвезької, утрималася як літературна зовсім в іншій країні - Ісландії. . . Фінська, доіндоєвропейська мова Північної Європи, письмово засвідчена "лише" від XVI ст. Нарешті баскійська витворила єдину літературну норму якихось 20 років тому, дарма що діалекти її - найстарші в Європі, бо на 20 тис. років (!) давніші від часу появи перших індоєвропейців на Балканах і фактично є живим залишком палеоліту [2]. Висновок один: діалектні "стовбури" цих мов - прадавні, а літературний "цвіт" - молодий.

Коли йдеться про українську писемну мову, то тут також живі народні діалекти значно давніші від неї, адже в Україні, як доводить

1 2 3 4 5 6 7 8

Схожі роботи

Реферати

Курсові

Дипломні