Діалекти української мови

Ю. Шевельов, "тяглість живої, "природної", "нерукотворної" мови існує близько 1300 років" [3]. Коли ж мають рацію іраністи (В. Абаєв та ін. ) і фрикативне г є рисою української мови, успадкованою від іранців (скіфів, сарматів, аланів), тоді цей вік доведеться подовжити ще на сім століть углиб праслов'янської доби. Зрозуміло, що переважна частина історії існування такого поважного за віком діалектного утворення від часів появи перших українських рис (фрикативне г, дж, кв/цв, тверде р, перехід о, е в і ) пройшла лише в усному діалектному, переважно сільському середовищі. Тут-таки слід застерегти, що українські говірки не всі однаково давні. Найстарші серед них - західні й північні (поліські), вцілілі від домонгольських часів. Згодом, за "української реконкісти" в пізньому середньовіччі були започатковані мішані говірки Вінниччини, Черкащини, Полтавщини, Слобожанщини. Найпізніше, у XVIII ст. - територіально найбільші степові говірки Таврії та Кубані.

З відомих історичних причин упродовж тривалого, майже двотисячолітнього часу існування українського говіркового масиву на його території для задоволення суспільних немісцевих, понадлокальних потреб було вживано кілька писемних мов.

Хронологічно першою літературною мовою України була мова моравсько-македонсько-болгарська за походженням - церковнослов'янська, в її києворуській відміні - від часу хрещення киян у 988 році. Як зазначає Ю

Шевельов, "наявність такої літературної церковнослов'янської мови до нашої проблеми генези української мови має побічний стосунок", і додає: "зрештою, для середньовіччя були типові понаднаціональні, церквою плекані (але до церкви не обмежені) літературні мови, як у країнах католицької церкви - латина". З плином часу до цієї першої писемної мови в Україні проникали місцеві діалектні домішки - "не так програмово чи в намірі, як через брак тренування й освіти, хоча згодом деякі з них і були легалізовані" [3]. Занепад цієї першої писемної мови був зумовлений політичним занепадом першої Київської держави з подальшим винародовленням давньої панівної еліти (хоча дрібна українська шляхта довший час ще залишалася при своєму народі).

Друга писемна мова України - це мова військової гетьманської канцелярії XVI-XVII ст. , мова судочинства, згодом - адміністративна мова Гетьманщини. Вона просякнута полонізмами й локалізмами, з дедалі більш латинським синтаксисом, однак пов'язана і з церковнослов'янською саме своєю писемною, писарською традицією. Вживана також у Білорусі, вона функціонувала як офіційна в Литовській державі, нею складено Литовські статути. Занепала вона разом з Гетьманщиною і черговим винародовленням частини еліти (Прокопович, Сковорода, Гоголь).

Третя письмова мова України (Котляревський, Квітка, Гулак, Шевченко) заступає другу майже одразу по занепаді її, причому демонструє раптом форми вдивовиж розвинені, несподівано довершені, пластично досконалі - з перших же рядків "Енеїди" І. Котляревського (1798 року). Не потребує доведення, що ця мова виросла з "готового" живильного середовища, відтворила готові форми усної побутової українськомовної стихії, цебто нарешті стала найближчим письмовим відображенням живих говірок: у випадку "Енеїди" - "вимішаних" говірок Полтавщини.

Були в розвитку цієї третьої писемної мови України дві норми, щодо яких М. Грушевський в одній із статтей 1906 року висловив пересторогу: як так піде далі, то з одного етносу вийде дві різні нації - наддніпрянці й галичани. Актуальність проблеми видно з сучасних подій на Пряшівщині, де зацікавлені кола щойно відсвяткували 10-ту річницю успішного вирощування з українського діалектного підґрунтя русинської писемної мови для мініатюрного русинського народу. Очевидно, що мати

1 2 3 4 5 6 7 8

Схожі роботи

Реферати

Курсові

Дипломні