Дискурс

style="text-align: Не виключено, що він може бути перенесений цілком або частково й у неінституційні сфери спілкувань - родина, відпочинок, дозвілля, побут. Цілком природно, що такий перенос авторитарного способу взаємодії із інституційної сфери спілкування в інші притаманний у першу чергу особистості авторитарного складу, тобто стосовно до авторитарного соціально-психологічного типу. Проте досвід повсякденного спілкування свідчить про те, що у визначених життєвих ситуаціях неавторитарний тип особистості може використовувати елементи авторитарного способу взаємодій. Проте, авторитарна мовна поведінка неавторитарної особистості буде кваліфікуватися як авторитарна, а сама особистість - як авторитарна мовна особистість.

Таким чином, можна запевнити, що типовий авторитарний дискурс у своєму мовленнєвоактивному уявленні містить у собі наступні мовні акти: категорично орієнтовані директивні акти без права свободи на альтернативну дію з боку адресата, акти позитивної самооцінки, включаючи акти хвастощів, акти негативної оцінки партнера, включаючи акти негативної оцінки його діяльності, компетентності, акти приниження, образи, загрози, іронії, глузування.

ВИСНОВКИ

Розглядаючи мову як основну і єдину форму життєдіяльності людини, спосіб розвитку і становлення особистості в процесі комунікації не можна не торкатися таких моментів в участі мови, які безпосередньо відтворюють динаміку розвитку комунікативного процесу, виявляючи при цьому особистісний початок кожного окремого етапу комунікації. Основна властивість комунікативного фокуса - його зміна, перехід з однієї фази розвитку в іншу.

Мова як засіб осмисленої комунікації містить у своїй структурі одиниці, що здатні виконувати розумову і комунікативну функції. Мінімальною мовною одиницею, що сполучає в собі дві основні функції мови, є пропозиція. Вона має потенційну здатність виразити конкретну думку і передати конкретне повідомлення. Пропозиція реалізує ці потенції в текстах, дискурсах.

Таким чином мовлення розглядається як спосіб комунікації; текст—як цілісна семіотична форма організації комунікації; комунікація—як процес інформаційного обміну; дискурс—як комунікативна подія, ситуація, що включає текст та інші складові.

Запропонована у роботі класифікація діалогічних дискурсів, типологія дискурсів, формування їх векторів, способи організації дискурсу та типологія мовних особистостей дозволяє нам проаналізувати основні підходи і теорії в розумінні проблеми дискурсу в сучасній теорії комунікації.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1.   Язык, личности, дискурс. Межвузовский сборник научных трудов /Под ред. И. Сусова. – Тверь: тверской государственный университет, 1990. – 136 с.

2.   Актуальні проблеми сучасного літературознавства і мовознавства: Збірник праць. – К. : НМК ВО, 1991. – 360 с.

3.   Методологические основы новых направлений в мировом языкознании /Под ред. С. Ермоленко, Ю. Жлуктенко, Т. Линник. – К. : Наукова думка, 1991. – 380 с

4.   Колшанский Г. Коммуникативная функция и структура языка. – М. : Просвещение, 1984. – 200 с.

5.   Караулов Ю. Русский язык и языковая личность. – М. : Наука, 1987. – 263 с.

6.   Дридзе Т. Текстовая деятельность в структуре социальной коммуникации. – М. : Наука, 1985. – 310 с.

7.   Сорокин Ю. Психологические аспекты изучения текстов. – М. : Высшая школа, 1985. – 168 с.

8.   Славгородская Л. Научный диалог. – М. : Наука, 1986. – 168 с.

9.   Соколов А. Проблемы научной дискуссии: логико-гноселогический анализ. – М. :

1 2 3 4 5 6 7 8 9