Дитинство як соціально-історичний феномен

Дитинство як соціально-історичний феномен


  Дитинство як інтегративне соціальне явище є предметом вивчення не лише педагогіки, психології, а й багатьох інших наук.

  Російський соціолог Ігор Кон у книзі “Дитина і суспільство” зазначав, що світ дитинства є невід'ємною частиною життя кожного народу, кожний дорослий несе у собі спадщину дитинства і не може звільнитися від неї. Тому суспільство не може пізнати себе, не пізнавши закономірностей свого дитинства. Виховний вплив світу дорослих, вписуючись у певний соціальний, культурний та історичний контексти, формує свою педагогічну парадигму дитинства — сукупність характерних для суспільства на певному історичному етапі установок, цінностей, шляхів і механізмів їх реалізації в галузі педагогічної підтримки, освіти і виховання дітей.

  За твердженням французького демографа Філіппа Арієса (1914—1984), сутність дитинства пов'язана не з біологічним станом незрілості, а з певним соціальним статусом, сукупністю доступних форм і видів діяльності. З розвитком суспільства змінюється і ставлення до дітей.

  Американський психоісторик Ллойд Демоз головною проблемою виховання вважав ставлення батьків до дітей, а провідною силою історії — психогенні зміни в особистості, що відбуваються внаслідок взаємодії поколінь батьків і дітей. З цього погляду він описав шість послідовних періодів трансформації ставлення людства до дитинства.

  1. Від давніх часів до IV ст. — “інфантицидний” стиль, для якого характерне насильство над дитиною.

  2. IV — XIII ст. — “покидаючий” стиль, для якого було характерне запровадження виховання дітей у чужих сім'ях, монастирях. У сім'ях побутувала холодна, сувора атмосфера.

  3. XIV—XVII ст

— “амбівалентний” стиль, який поєднував увагу до дітей і впливи, спрямовані на подолання “злої” сутності волі, на заперечення самостійного духовного життя дитини.

  4. XVIII ст. — “нав'язливий” стиль, особливістю якого був суворий контроль дорослих над поведінкою та внутрішнім світом дитини.

  5. XIX — середина XX ст. — “соціалізуючий” стиль, що ознаменував зародження інтересу до внутрішнього світу дитини, створення умов для підготовки дітей до самостійного життя.

  6. Друга половина XX ст. — “допомагаючий” стиль, якому властиве прагнення батьків до емоційного контакту з дітьми, увага до їхнього індивідуального розвитку.

  Кожна суспільно-економічна формація породжує відповідну стратегію виховання, яка ґрунтується на моральних, релігійних, соціальних засадах суспільства, що зумовлюють пріоритетність дисциплінуючого чи активізуючого педагогічного впливу на дитину. За цим критерієм виокремлюють (І. Кон) такі типи суспільств:

— суспільства, яким властива слабка дисципліна в ранньому і пізньому дитинстві;

— суспільства, що відзначаються суворою дисципліною у ранньому і пізньому дитинстві;

— суспільства, в яких на етапі раннього дитинства дисципліна сувора, пізнього — слабка;

— суспільства, в яких раннє дитинство характеризує слабка дисципліна, пізнє — сувора.

  Європейську модель виховання І. Кон відніс до третього типу, якому властиве суворе дисциплінуюче виховання у ранньому дитинстві та поступове послаблення контролю. У первісному суспільстві невеликі племена, будучи змушені протистояти грізним силам природи, турбувалися про те, щоб діти володіли необхідними для виживання навичками і формами поведінки. Не практикувалися тоді фізичні покарання дітей, їхню поведінку регламентували спільні з дорослими табу, а виховувались вони на безпосередніх реакціях дорослих на їхні вчинки.

  Американська дослідниця етнографії дитинства Маргарет Мід

1 2

Схожі роботи

Реферати

Курсові

Дипломні