Джерела канонічного і церковного права
Місце певної звичаєвої норми в ієрархії інших канонічних звичаїв визначається: а) давністю звичаю; б) територією, на якій він існує; в) ступенем інтеграції звичаю до системи діючого позитивного права.
Ядром канонічного права, найбільшою за обсягом та складністю його частиною, позитивним правом, норми якого носять чи не найбільш яскраво виражений юридичний характер, є церковне законодавство. Канонічно-правовий акт – це офіційний акт-документ компетентного органу церковного управління, що містить канонічно-правові норми. Значна автономність церковної нормотворчості відобразилася у ряді специфічних рис, властивих усьому церковному законодавству: 1) його реальний нормативний зміст і сфера дії обмежені майже суто церковними відносинами; 2) церковне законодавство має винятково консервативний характер, зумовлений вищою метою існування канонічно-правових норм – збереженням організаційної та віронавчальної єдності церкви, її самототожності за будь-яких зовнішніх обставин і чинників; 3) канонічно-правові акти досить рідко виражаються у категорично-імперативній формі (типовою для них швидше є форма правил, що переконують і настановляють, тобто діють на волю через совість із застосуванням особливих видів санкцій).
Одним з цілком самостійних різновидів джерел канонічного права можна вважати канонічний прецедент – рішення церковних органів, наділених судовими повноваженнями, що служать зразками для вирішення подібних справ у майбутньому і мають зобов’язальний характер. У житті певного релігійного об’єднання (церкви), на яке поширює свою дію канонічне право, досить часто зустрічаються спірні відносини, які не врегульовуються ні канонічно-правовими звичаями, ні канонічно-правовими актами, ані канонічними договорами. Повноваженнями з урегулювання цих спірних правовідносин наділені органи церковного судочинства
Судовому прецеденту, як різновиду формальних джерел канонічного права, властивий цілий ряд ознак, що вирізняють його як з-поміж інших джерел цієї правової системи, так і з масиву судових прецедентів у світському праві: 1) відсутність устояної форми зовнішнього виразу (рішення судових органів можуть видаватися як самостійними актами, так і входити до складу канонічних нормативних актів); 2) багато видів органів церковного судочинства є структурами, наділеними не лише судовими, але й адміністративно-управлінськими повноваженнями (однією з інстанцій системи церковного судочинства, наприклад, є суд єпископа), а тому міра обов’язковості та сфера дії рішень цих органів визначається владними повноваженнями та авторитетом конкретного органу, що приймає рішення у загальній системі всіх органів церковної влади.
Канонічно-правовий договір, незважаючи на безперечний факт його існування у канонічному праві, залишається майже не дослідженим нормативним явищем у рамках цієї правової системи. Його можна визначити як канонічний акт, що ґрунтується на взаємному волевиявленні сторін, яким створюється канонічно-правова норма. Така дефініція базується на істотних ознаках цього різновиду договорів, до числа яких можна віднести те, що: 1) виникнення канонічно-правового договору пов’язане з досягненням взаємної згоди; 2) цей договір має нормотворчий характер. Джерелами канонічного права є всі канонічні договори (як загального, так і індивідуального характеру, укладення яких також може призводити до виникнення канонічних норм особливого типу – індивідуальних норм).
На основні вищевикладеного є сенс здійснити загальнотипову класифікацію канонічно-правових договорів з