Дмитро Павличко

зливаються юнацька любов, життя природи, моральна чистота радянських людей, зримі прикмети сучасності.

Одним із найпопулярніших творів Д. Павличка цього циклу є поезія “Коли ми йшли удвох з тобою. . ”, де показано, як глибоке, щире почуття кохання розбивається об душевну глухоту, черствість дівчини.

Ліричний герой, юнак, йде з коханою полем, і він, селянський син, що знає й тяжку працю в полі, й голод милується достиглим хлібом. Душа його сповнена щастям, він милується й дівчиною, яку “любив безмірно”, і радіє дорідному врожаєві: свіже, точне порівняння передає шанобливе, згідно народної моралі, ставлення героя до хліба. Він гладив золоте колосся, як гладить милому волосся щаслива ніжна наречена. А на противагу йому бездушна дівчина грубо топтала колоски пшениці. Біль і обурення героя посилюються персоніфікацією-колосочки кричали, немов живі істоти, наче діти. Так морально бідна дівчина не чула цього крику. Герой же пригадує – тут знову автобіографічні моменти – і голодне минуле, коли він нищечком збирав на чужому полі колоски, і прищеплене з дитинства шанобливе ставлення до людської праці, до його втілення – хліба, який мати з “долівки вчила піднімати, як батька в руку, цілувати”.

Народна етика, народна мораль перемагають. Юнак відчув справжню сутність, порожнечу душі коханої дівчини, яка, так йому здалося, стоптала не золоте колосся, а його любов.

Тут також основі в твору – контраст, різні життєві позиції, погляди на людську працю, природу, зрештою на важливі морально-етичні цінності.

В ряді інших творів Д. Павличко висловлює народні погляди на такі неперехідні цінності, як рідна мова, природа, вірність рідній землі, та рідному дому

Пристрасна любов до рідної мови проймає сонет “Якби я втратив очі, Україно. . . ” Відчувається, що він написаний саме поетом, який живе в стихії слова, рідної мови.

Народна мудрість говорить: найдорожче в людини – око. І ото Павличко знаходить оригінальний і сміливий хід, щоб показати свою любов до мови до рідного слова. “Якби я втрати очі, Україно, то міг би жити, не бачити ланів, дерев, озер, Дніпра, хоч вони такі прекрасні. І світ знову заяснів би від сяйва або “лунала  мова солов’їна”, а в ній є все, вона все може передати відтворити. Коли б же втратив слух, не чув би пісні, мови співу солов’я – тоді й жити не зміг би:

А глухоти не зможу перенести,

Бо не вкладе ніхто в печальні жести

Шум Черемошу, співи солов’я

Дивитися на радощі обнови,

Та материнської не чути мови –

Ото була загибель – смерть моя.

вважає поет.

Звичайно, тут є поетичне перебільшення. Але думка про неоціненну вартість слова, рідної мови розкрито у вірші переконливо, сильно, образно.

. . . Був сонячний липень 19634 року. Україна прощалася з Рильським. Йому на вічну пам’ять присвятив Павличко цикл сонетів “Гранослов”, задум яких виник, очевидно, в сумну годину прощання:

Стояв і плакав я коло труни

Максима Рильського в печалі темній

І сам себе у марноті

1 2 3 4 5 6 7 8 9