Дмитро Бантиш-Каменський

БАНТИШ-КАМЕНСЬКИЙ Дмитро Миколайович (1788–1850) – російський державний діяч і історик. Народився у Москві в сім'ї управляючого архівом Колегії закордонних справ. Отримав блискучу домашню освіту. Виховувався в оточенні столичної аристократії. Працював спочатку в архіві Колегії закордонних справ, готувався стати дипломатом, але у 1816 р. на запрошення малоросійського губернатора М. Г. Рєпніна переїздить до Полтави і стає чиновником для особливих доручень, а з 1821 р. – правителем губернської канцелярії. Тут за прямим замовленням свого патрона створює і у 1822 р. видає 4-томну "Историю Малой России". Пізніше був губернатором тобольським (1825–1828) і віленським (1836–1838), а після цього займав не вельми обтяжливі посади в міністерстві внутрішніх справ, а пізніше – в міністерстві уділів. Перу Б. -К. належать також історичні твори: "Словарь достопамятных людей русской земли", "Биографии российских генералиссимусов и фельдмаршалов", історичний роман "Княжна Мария Меншикова".

Як історик знаходився в течії романтизму. Перебував під помітним впливом видатного російського історика М. М. Карамзіна з його прихильністю до белетризації і моралізаторства в дусі сентименталізму. Історичні діячі в зображенні Б. -К. – це не сліпі знаряддя божественної волі, а реальні, живі люди, особисті пристрасті та прагнення яких служать головними причинами історичних подій.

Б. -К. перше для висвітлення української історії широко залучив актові документи – дипломатичне листування, жалувані грамоти та маніфести, гетьманські універсали й тексти договірних статей

Крім цього, він залучив документи приватних архівів, картографічні, етнографічні та епіграфічні джерела, а також широке коло праць своїх попередників – козацьких літописців, російських істориків, західноєвропейських авторів.

У відповідності з тодішніми традиціями російської культури Б. -К. ставився до України як до "землі предків". Історія України в його зображенні нічим не відрізнялася від історії будь-якої з великоруських губерній. Він розглядав Україну як частину Росії, одвічне "российское достояние", що було насильно загарбане Литвою, а саме входження України до складу Російської держави трактував як повернення "блудного сина" під батьківську руку. Його "История Малой России" охоплює період від розселення слов'янських племен у Східній Європі до ліквідації царизмом автономії Лівобережної України наприкінці 18 ст. Щодо походження українського козацтва у першому виданні своєї праці дав цілком правильні пояснення. Однак під впливом Карамзіна перейшов на точку зору про кавказьке походження козацтва (від касогів чи черкесів). Постійно проводив чітку межу між запорожцями і т. зв. "малоросійськими" (реєстровими) козаками; про перших цілком у дусі свого оточення він відзивався негативно. Багато місця відвів Визвольній війні 1648–1654 рр. Б. -К. створив цілу галерею колоритних портретів українських гетьманів і старшин: тут і "честолюбивый и лукавый" Іван Виговський, і "малодушный" Юрій Хмельницький, і "мстительный и свирепый" Іван Брюховецький, і "храбрый, властолюбивый, но малодушный, неосновательный" Петро Дорошенко та їхні антиподи, які орієнтувалися на Росію: Мартин Пушкар, Яким Сомко, Дем'ян Многогрішний, Іван Самойлович. Основним критерієм в оцінці українських політичних діячів служила їх вірність Переяславській угоді. Розповідаючи про події 18 ст. , Б. -К. зміщує акценти на проблеми політичного становища українських земель у складі Росії. Причиною обмеження влади лівобережних гетьманів Б. -К. вважає виключно "зради" гетьманів і старшин, а також численні зловживання старшини владою. З іншого боку, автор критично оцінює "кротких, но слабых" Івана Самойловича та Івана Скоропадського за їх надмірну поступливість царському уряду і

1 2