Дмитро Павличко
В середовищі працьовитого й чесного народу черпав мистецький хист і творче натхнення Д. Павличко: “Там узяв я пісню в серце із людських сердець”. Та була ще наука у Василя Стефаника, Марка Черемшини, Леся, Мартовича, Ярослава Галана, була любов до народної пісні, до витворів самобутніх умільців – килимарів, різьбярів, гончарів, вишивальниць з Косова, Коломиї, Космача.
А ще ж ходили між людьми легенди про Олексу Довбуша – невмирущого витязя, проводиря опришків. Дух волелюбства витав над краєм.
Синові селянина, українцю, випало зазнати приниження й зневаги в польській школі, де він малим учився, звідки приносив синці від тих освічених катів”, - шовіністично настроєної вчительки, уніатського духовенства.
У хаті рідко бачив хліб я,
А в школі били по ріках
За те, що зиркав я спідліб’я
На булку панського синка
Про вуз не мріяв я ніколи
Та на землі змінився час –
Але.
Війнув зі Сходу легіт волі,
Брати прийшли з-поза Збруча.
Загомоніла Верховина,
Заграла, наче молодим,
Життя розвиднілось, як днина,
Пропало горе, наче дим.
Щ радістю згадує поет у вірші “Я син простого лісоруба”.
1953 року Дмитро Павличко закінчив філологічний факультет Львівського університету, вступив до аспірантури, готувався до наукової роботи
А мати горювала гірко
Від темноти до темноти
Щоб нас, малесеньких семітко,
Нагодувати й одягти.
Малим хлоп’ятом, щоб допомогти погодувати сім’ю, продає ялинки, щоб купити бараболі
Матері хворій своїй.
Але ялинки ніхто не купив,
“Що не приніс бараболі
Матері хворій своїй”.
. . . Над придеснянськими луками сяйнула веселка. Поетові здалося, що семибарвна веселка простяглася на півсвіту – від рівнин чернігівських до прикарпатськихпе6редгірїв. Так і вся Україна, навіки возз’єднана в колі народів-братів, квітує під веселковою зорею.
Канікули в безвість, лиховісні часи, коли вузький Збруч, “обмотаний колючим дротом”, краяв рідну землю. Зостався лише “спомин гострий, наче скло”, та ще сичать вигнані за кордон кати, яким і досі мариться, “межа проклята”. Ось вона, українська земля, простяглася в голубій імлі ген за виднокіл, безмежна, плодоносна, щаслива. І хіба можна тут не згадати Павличкових рядків, які звучать так задушевно й монументально:
Хиляться Карпати до Дніпра,
Відбива Славута їхню вроду.
Я не знаю більшого