Доба Відродження в українській літературі

— нитку нашої літератури живою мовою. Першорядної ваги було те, що Котляревський порвав з панівною тоді наукою про мовні стилі, високий і подлий, і став дивитися на мову народну, як на достойну поважних творів; і дійсно, крім сміховинної "Енеїди", він тією ж мовою написав і твір "поважного" змісту — "Ода до кн. Куракина". А в "Наталці-Полтавці" та в "Москаль-Чарівнику" він дуже висміяв ту панівну за його часу мову, якою говорило в Україні середнє й вище панство, поволі обмосковлюючись.

Треба зазначити, що і в історії розвою російської мови настав тоді також знаменний поворотний час. Стара теорія трьох стилів, глибоко запроваджена в думки письменників і читачів, остаточно впала, а з тим упали й ті налетілості на літературну мову, що їх принесли українські вчителі. Російська літературна мова стала помалу наближатися до мови народної, а тим самим ставала мовою великоросійською. Думка про якийсь штучний "общеруський язик" тим самим падала. Творцем нової російської літературної мови став великий поет Олександр Пушкін (1799-1837), що вже рішуче порвав з наукою про три стилі в мові.

В українській літературі це сталося трохи раніше, і зробив це Котляревський. Ось тому 1798 рік, рік появи "Енеїди", став поворотною історичною датою в розвої української літературної мови, став-бо її наріжним каменем.

На свій час мова "Енеїди" була доброю народною мовою, хоч у ній, як у мові літературній, було забагато русизмів та архаїзмів. Це була та мова, що розвивалася ще до Котляревського

Про якийсь окремий український правопис Котляревський ще не думав, як довго не думали про те й його наступники, — літературний правопис був тоді спільний для російської й української літератури, — в основі своїй це старий український правопис. Ось уривок з "Енеїди" за оригіналом:

Эней бувъ паробокъ моторный

И хлопець хоть куды козакъ,

На лихо все издавсь проворный,

ЗавзятЂйшій изъ всЂхъ бурлакъ.

Ho Греки якъ, спаливши Трою,

Зробили зъ неи скирду гною,

ВЂнъ, взявши торбу, тягу давъ:

Забравши всякихъ й ТроянцЂвъ,

Осмаленыхъ, якъ гира, ланцЂвъ,

Пятами зъ Трои накивавъ.

Власне, це наш стародавній український правопис, з ы, ъ, Ђ; цікаве те, що наше і Котляревський передає через Ђ, що звичайним було в нас і до нього, уже в XVI-XVII віках, і частим у віці XVIII, коли писали: вЂнъ, пЂнъ і т. ін. Цебто, як мовою, так і правописом Котляревський ще міцно зв’язаний з попереднім часом, з XVIII століттям, нічого нового в цьому не даючи.

Котляревський міцно поєднав українську мову з українською літературою — після нього справді нашою літературною мовою остаточно, уже без хитання, стала жива народна мова. І від Котляревського вона стала творчо розвиватися вже зовсім свідомо. За прикладом Котляревського пішло багато його наслідувачів, на яких він сильно впливав аж до часу Шевченка.

Треба сказати, що в першій чверті XIX ст. українська мова, як спадщина попереднього, була ще широко розповсюджена серед освічених верств в Україні, про що маємо багато свідоцтв. Українську мову шанували й любили; наприклад, наш письменник П. Білецький-Носенко (1774-1856) року 1823-го писав: "Чехи мають свою велику літературу, — наша мова не менше до того придатна".

Через це "Енеїда" Котляревського легко