Добро і зло - філософські питання

основи на Одкро­вення. Можна сказати, що даний підхід е глибоким з погляду філософської діалектики; разом з тим не можна не вбачати в ньому й певного показового зрушення — може й не без участі діалектики — в бік нової субстанпіалізації зла, про що йтиметься далі. Однак повернімося до більш традиційної для християнства системи поглядів. Характерним проявом викладеного тлумачення зла є поши­рене уявлення про облудність, брехливість як невід'ємний атрибут зла. Походячи ще з історії про гріхопадіння Адама і Єви, спрово­кованих підступним та оманливим змієм (що, до речі, єднає християнство з іншими так званими авраамітичними релігіями, вкоріненими у світ Старого Заповіту, тобто з іудаїзмом та ісла­мом), це уявлення набуває згодом міцності аксіоми. Сам диявол евфемічно іменується «Отцем ілжі», і це не просто образливе прізвисько, а сугнісне визначення Князя темряви й повелителя злих сил. Бо ж як темрява — лише відсутність світла, так і зло — тільки відсутність Божого буття, тобто ніщо. Окрім того щоб спровокувати людину, схилити її до хибного вибору, диявол, по суті, нічого не може; спокушаючи людину до гріха, він здатний наобіцяти їй казна-яких небачених утіх і чудес, проте реальної спроможності здійснити все це йому не дано, і той, хто вчинив зле, кінець кінцем знаходить на дні свого гріховного вчинку тільки пустку, тільки сум небуття. Таким чином, добро і зло в християнстві (так само, втім, як в іудаїзмі* й ісламі) не тільки не є рівнознач­ними протилежностями, а, навпаки, різко контрасту­ють за своїм онтологічним статусом, за рівнем своєї бугтевої могутності. Якщо безперечно існує Абсолютне добро, то зло за самою своєю суттю абсолютним бути не може, бо як таке воно знищує самого себе. Навіть диявол не може цілком зануритися в його стихію — стихію чистого нищення, не може бахати зла тільки й виключно заради самого зла. Втім, тут ми переходимо до нової грані проблеми зла як такого.  

Чи можна бажати зла заради самого зла? 

Як ми вже бачили, представни­ки класичної античної етики вважали, що тільки благо, добро може бути по-справжньому бажаним. Якщо ж людина схиляється до того, що саме по собі є злим, то причиною цього може бути або незнання істинного блага, або природна слабкість людської вдачі. У першому разі справі зарадить навчання, просвіта, в другому — належне виховання

Надмірні сподівання, пов'язані з цими двома чинниками «моральної пере­робки» людини, ми відтоді нерідко стрічаємо в історії культури. Проте вже в І ст. до н. е. римський поет Катулл відкрив у своїй любовній ліриці, що можна, незважа­ючи на знання, тягтися душею до негідного, ненавидіти й любити водночас. Через кілька десятиліть після Ка­тулла Овідій (43 до н. е. — 17 н. е. ) у своїх «Метамор­фозах» викарбує для цієї діалектики душі класичне формулювання: «Благеє бачу, хвалю, та до поганого тягнуся». Щодо християнської антропології й моралі, то для неї, звичайно, із самого початку були ближчими і зро­зумілішими конфліктні, суперечливі аспекти душевного буття людини. Вже на зорі християнської ери св. апостол Павло наче «підхоплює» у своєму посланні до римлян згаданий катулло-овідієвський мотив, на­даючи йому ще гострішої, ще більш парадоксальної форми: «. . . Не роблю я доброго, що хочу, але зле, чого не хочу,

1 2 3 4 5 6 7 8 9